Василий Бережной - В зоряні світи

Він пішов швидше, не звертаючи уваги на орнаменти, що вкривали стіни, на безліч усяких предметів, що валилися і на вулицях, і в приміщеннях. Мертві, струхлі селеніти, що сиділи там і сям, ніби проводжали його замисленими поглядами.

Йому здалося, що він чує голос Ольги: «Це я, дочка Землі, знайшла і відкрила оцю шахту…» Невже і в нього починаються галюцинації? Пришвидшив крок.

Скінчилось місто, Плугар зайшов до храму. Тут панувала темрява, лише знизу, в глибині «чаші», жевріло холодне, ніколи не згасаюче полум'я.

Не зупиняючись, Іван Макарович пройшов повз масивну колонаду і завернув у тунель, що вів до виходу. Тунель був освітлений, і старому професорові зручніше було подолати його великі сходи.

Нарешті — вихід!

Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у русло ріки. Тут, принаймні, не страшно темряви — сяє місячний день: палахкотить оточене короною Сонце, блищать далекі зорі.

Загорський уже стояв над урвищем, узявши в руки канат.

— Не гайтеся, Іване Макаровичу! — гукнув він, вимахуючи рукою. — Беріться — допможу.

Хоч і не зовсім вправно, але з допомогою Миколи Плугар легко вибрався нагору. Коли вони підійшли до всюдихода, в професора лишалося кисню на дві-три хвилини. Микола швидко замінив йому балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався нагору і біг до машини вже зовсім не дихаючи: кисень у нього скінчився ще на дні русла.

— Ну, добре, — перебив його професор. — Поїдемо до «Комети». Треба негайно передати на Землю про наше відкриття, та й відпочити необхідно.

Микола подумав, що професор натякає на нього.

— Та, знаєте, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну, от — привиділось…

— Нічого страшного, Миколо, — Плугар поклав йому руку на плече. — В таких умовах з кожним може трапитись. Ну, поїхали!

Коли запрацював мотор, — а це можна було помітити лише по приладах і дрижанню машини, — вони вирішили їхати не по старому сліду. — Беріть он… туди! — вказав професор на інше міжгір'я. — Спробуємо знайти новий прохід до нашого плато.

Загорський поклав руки на важелі, і всюдихід рушив…

Все-таки Ольга була спортсменкою. Руками вхопилась за краї кам'яного колодязя, коліньми обіперлась об його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хвилини, почала обережно підтягуватись. Коли голова її виткнулась на поверхню, дівчина побачила своїх переслідувачів: метрах в ста від неї вони порпалися в купі самоцвітів. Як несамовиті, підкидали їх пригорщами вгору, нагрібали в свої кишені, сумки, висипали і знову набирали.

Вихопилась на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. В неї аж дух перехопило: відполірованій, залитій сонячним світлом трубі не видно було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центра планети. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі — це витвір природи чи може… може інженерна споруда? Ольга дуже хотіла, щоб це таки була інженерна споруда! В своїй уяві вона завжди населяла небесні тіла живими, розумними істотами. І коли хто-небудь твердив, що ядовиті атмосфери на планетах-гігантах свідчать про відсутність там життя, Ольга сприймала це як особисту образу.

Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було — цей колодязь просвердлили селеніти. Може колись вони брали з нього воду?

Нагнувши голову в отвір, пустотливо проказала в мікрофон:

— Це я, дочка Землі, знайшла і відкрила оцю шахту!

Взяла невеличкий камінчик і не кинула, а легенько впустила його в колодязь. Він пролетів метрів зо три і… зупинився! Неначе повис! Кинула ще — такий самий ефект. І Ольга здогадалася — колодязь закритий якимось прозорим диском. Він і затримував камінці. Що це все означає?

Підвелася і, зовсім не боячись «колег», що паслися в долині багатства, пішла далі — по сліду всюдихода. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, тям і сям обставлена червонястими горами. На піщаному пагорбі, де гусениці машини залишили глибокий слід, Ольга поставила свою застережну картку. Через проміжки метрів у п'ятдесят — ще дві. Тепер треба було піти в обхід тієї долини і якнайскоріше повернутися додому, щоб вистачило повітря.

Зійшовши на велику гірку, схожу на купу зерна, Ольга глянула навколо і скрикнула від здивування: уліво на віддалі може з кілометр чи півтора швидко мчав всюдихід.

Кинулась навпереріз. Спіткнулась і впала. Схопилась і знову бігти. Всюдихід уже проминув її, він то виринав із-за пагорбів, то зникав за ними — наче човен серед хвиль.