Мирослава Горностаева: Чорна магія для „чайників”.

Часом він відкривав програму і «поліпшував» Тетяну, прибираючи найменші недоліки. Жінка ж, яка колись закінчувала курси операторів ПК, нині навіть не підходила до дорогої іграшки.

— На тій роботі набридло, — махала рукою, — слава Богу, тепер у мене з техніки лише калькулятор. Так все це складно… не для жіночого розуму.

Та якось, коли минув майже рік подружнього життя без жодної сварки, чоловік йшов додому зі зміни. Бабусі зі стихійного ринку вже збирали свої сумки й розкладачки. На брезентовому розкладному стільчику сиділа лише одна старенька. Та сама, у котрої він колись придбав довідник.

— Молодий чоловіче! — раптом покликала вона. — можна вас на хвилинку?

Він підійшов. Стара крутила в руках наче знайому йому книгу. На обкладинці було зображено чимось переляканого блондина в циліндрі і фраку.

— Ваша дружина, — сказала стара, — продає свої книги…

— А, — згадав він, — то правда. Говорить, що вони займають забагато місця…

— «Шагренева шкіра», - прочитала бабуся заголовок, — Бальзак… Не читали?

— Не люблю побрехеньок, — хмикнув він, — Таня теж це переросла… В цьому ми з нею згодні.

— А також і у всьому іншому, — мовила торговка, — оцей хлопець, — вона ткнула в блондина на обкладинці, - помер від того, що збувалося все, чого б він не побажав.

— А до чого тут я? — спитав чоловік вже трохи агресивно.

— А що сталося з вашим сином Владом? — жорстко спитала стара, — Неформат?

Ноги в чоловіка підігнулися.

— Як? — тільки й вимовив він.

Стара випросталась. Біла хустина сповзла їй на плечі, відслоняючи важкий вузол сталевого кольору кіс на потилиці.

— Молодий чоловіче, — сказала вона, — мій чоловік помер у 98 — му… В рік нашого золотого весілля. Весь цей час він мене… форматував. Я була учителькою фізики, а пішла працювати на завод…, на ваш завод… Знаєте насосну? Майже тридцять років я сиділа там і перемикала дві кнопки. Шимпанзе могла б робити таке з тим же успіхом. А в проміжках — мітла і лопата. Ніяких книг, окрім кулінарних. Ніяких розваг окрім городу… На мене стали говорити «бабо», коли мені ще не виповнилося й сорока. Я мусила перейняти все — манери, мову… Ні, мову він пощадив, бо українська тоді більше відповідала іміджу дурної «баби».

Чоловік відкрив рота. Тоді закрив.

— Опісля його смерті, - продовжила стара, — я взяла до себе старшого онука… Цей хлопець зрісся з комп’ютером як козак з конем… І роботу знайшов одразу після інституту. У фірмі «Люцифер ЛТД»

— Як? — пробелькотів чоловік.

— L c f r, — вимовила бабуся трохи в ніс, на англійський лад, — скорочено від Люцифер. Як тільки зараз не називають фірми… то «Сталкер», то «Люцифер»… Платили там добряче… Оту програму він створив на їхнє замовлення. І випробував її на своїй дівчині. Вона була добряча… курва — гуляла, пила і курила «травку». На черзі була ця… «ширка» з Вишневого Яру, що в циган. Але він кохав ту дурну дівку. І відформатував її за своєю програмою.

- І.. що?

— Замість дияволяти у нас поселився янгол, — відповіла колишня вчителька, — щасливими були всі… Мій онук, його батьки, її батьки… Усі крім мене. Мені не сподобалась назва програми…і фірми. Та й дуже це було схожим на зґвалтування…непритомної. У день їхнього весілля вона кинулася з мосту Вознесенського. В білій сукні… Не врятували.

— А д-до чого тут я? — спитав чоловік, силячись на «спокійну мужність».

— Моєму чоловікові, - сказала бабуся, — так і не вдалося залізти мені в душу. Як він не силився, але не перетворив мене на свій ідеал. На малоосвічену «бабу», котра обожнює свого володаря. Програма мого онука робить ідеал з живої людини. Пропалює їй мозок, наче лазерний диск. Людина цього не витримує. Вона ламається. Рано чи пізно. А діти… Ви мусите радіти, що Влад просто зник. Бо могли б мати зараз за сина дебіла, котрий слухняно виконував би ваші команди. Слухався з першого разу. Ви ж цього хотіли?

— Як вам вдалося… не забути? — прошепотів чоловік.

— Я була заблизько до цієї чортової штуки, — відповіла стара, — я відмовляла онука, але… До речі… Ваша дружина має хворий вигляд. У неї, здається, щось із серцем?

— Та вона, навпаки, поздоровшала, — бовкнув чоловік, — фігура, талія… Мій батько говорив, що всі жіночі хвороби лікує фізична праця…

— Так, «всє балєзні ат лєні», - кивнула стара, — ви, безмозкий дурню, загнали свою подругу як скакового коня, якого впрягли до плуга. Я трохи знаю вашу Тетяну… Дві вищих освіти, комп’ютерні курси, мрії стати перекладачем, побачити світ. Мріями вона пожертвувала вам і Владу. Але вам все було мало… Ви хотіли зробити з неї кухонний комбайн. Все брати і нічого не давати взамін. Коли ви востаннє дарували їй квіти?