Мирослава Горностаева: Чорна магія для „чайників”.

— Як у нас брудно, — просипіла вона глухо, — яка ж я недбала… Зараз я трохи приберу, коханий… А тоді… Доведеш мені, що ти гусар?

Він щось промичав, не сміючи підвести очі на її пожовкле лице. Мертва пошкандибала до ванної, і звідти почувся плюскіт води.

У нього підігнулися ноги, і до комп’ютерного столика він доповз на колінах. У ванній мертва Тетяна замугикала хрипко, але ідеально точно мелодійку шлягеру шестирічної давності:

— А в тавєрнє тіхо плачєт скріпка… Нєрви ус — пакаівая мнє…. І твая раскосая улибка…

В бархатнам купаітца вінє…

Оця «раскосая улибка» завжди доводила їх обох до приступу дурного сміху. Зараз у нього лише затрусились руки. Лівою він вчепився в правицю, як алкоголік в стопку і натиснув на delete.

Зомлів він мабуть тієї ж хвилини, бо відчув, що лежить на боці. Вода у ванній все лилася. Йому здалося, що Тетяна схилилася над ним і він зомлів знову.

— Молодий чоловіче! Толя! Толя!

Його голова лежала на колінах в старої торговки книгами.

— Де вона? — спитав

— Delete, — озвалася колишня учителька, — вам пощастило, Толику… Як для «чайника» ви швидко отямились.

Він підвівся і, спираючись на стару, дошкандибав до ванної. Там лежало перекинуте пластикове відро, лилася вода з крану… Лише запах тліну нагадував, що йому це не примарилося.

— Толю, — мовила стара, — віддайте мені диск… Зітріть програму в комп’ютері і віддайте. Давайте, я сама її зітру. Онук навчив мене багато чому. Аби мій старий дізнався про це, він би зійшов з розуму.

— Мені просто стало зле, — прохрипів чоловік, — ось навіть двері не зачинив… Ідіть геть… У людини горе, а ви ходите, морочите голову…

Стара рушила без слова. Біля дверей обернулась.

— То ось як воно — бути завжди правим… Ви — чудовисько, Анатолію. Нелюдь.

Він нічого не відповів.

За осінь чоловік продав квартиру й дачу і купив хатину на протилежному березі Ріки, у Вишневому Яру. Подалі від Степового цвинтаря.

На могилі коханої він не був жодного разу. Теща звинувачувала його в нечулості — він відмовчувався.

Жив він розмірено — робота, дім, телевізор, робота… Комп’ютер пилюжився в кутку. Чоловік підключив його, але не вмикав ще жодного разу.

Якогось листопадового вечора він лежав на дивані, втупившись у телевізор. На екрані вирував натовп демонстрантів. Потім — крупним планом показали жінку в каракульовій шапці «пиріжком» і шубі з дорогого хутра, котра протестувала проти підтримки Америкою заколотників.

— Валянкі амєріканскіє! — надривалась пані в хутрі, - так рядамі і стоять! І апєльсінчікі із Каліфорніі — наколотиє! Взял адін — і апять тянєтся рука!

— Глобалісти кляті, - пробурмотів чоловік, — що роблять… Якби не оця їхня цивілізація….

Він вимкнув телевізор і запустив комп’ютер. Відкрив програму на «варіантах» і вивів на екран карту Америки.

Наступного дня окрім подій у країні по телевізору тільки й говорили про каліфорнійський землетрус з сотнями тисяч жертв.

Чоловік продовжував вести тихе розмірене життя — робота, дім, робота… Він і досі так живе.

Щовечора він вмикає комп’ютер, відкриває знайому програму, гортає «варіанти» і надовго замислюється, тримаючи пальця над кнопкою «Delete». А на дисплеї повільно обертається в чорній безодні блакитно-зелена куля. Над нею поволі пропливає напис:

«Варіант «Армагеддон». Просто натисніть «Видалити».