Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Його сміх почав нагадувати моторошне завивання звірів у нічній пустелі.

— Мені зшили цю мантію, а один із моїх академіків розповів байку про Старшого Брата, який, правлячи своєю країною, робив, що хотів: проголошував війни Океанії чи Євразії, потім раптово встановлював із ними мир і починав воювати з Атлантикою. Байка мені дуже сподобалась. Я зрозумів, що це я — Старший Брат, що я можу надурити всіх, робити, що хочу.

Тієї ночі, коли вся країна, всі ці лохи святкували приєднання до Атлантики, я проголосив їй війну і приєднався до Євразії, до імперії Двоголового Орла. Чому? Чому? Ви питаєте — чому? — роздратовано мовив Сірий Князь, хоча ніхто його не запитував, бо всі читали історію і знали, чим закінчилося його князювання.

— Тому, що так вирішив імператор. Цей сучий син, колишній опер у таборі, де я сидів, тримав мене за яйця, стискав залізні пазурі… було боляче. Нестерпно боляче… і я не витримав. А ви що зробили б на моєму місці, підари? — жалібно, з надією на співчуття, спитав він. — Га?

Але всі мовчали.

— І тут сталося те, чого я не очікував. Це бидло, яке боялося мене, вийшло на головний Майдан. І кричало: «Банду геть!» Я вислав загін «гієн», щоб розігнати цих неозброєних лохів. Але на Майдан прибігло в сто разів більше бидла. Вони весь час співали пісень і били в барабани… Ніколи не забуду цього стукоту… Тихіше… Ви чуєте?

Вчитель і слухачі завмерли. За стінами Академії в тумані почулися крики «Банду геть!», потім грізно закалатали барабани — і всі слухачі Академії кинулися до вікон, забувши про Сірого Князя. Імла почала відходити, і слухачі побачили величезний натовп, що оточував будівлю Академії. З натовпу полетіло каміння, брязнули вибиті шибки, запалали «коктейлі Молотова», вогняними колесами покотилися палаючі шини, від яких здіймався вгору чорний масний дим.

— «Гієни», до мене! — заволав Сірий Князь, на якому почала тліти мантія — йому довелося її скинути, і його голе синюшне тіло світилося безпорадно в спалахах пожежі — але ніхто до нього так і не підбіг. Навпаки, Вчитель і учні в паніці кинулися врозтіч, бо вже зайнялася зала засідань і вогонь перекинувся на портрети Володарів. За одну мить полум’я охопило меблі й бібліотечні стелажі, сховище рідкісних рукописів — і весь будинок Академії влади загорівся, наче сухий хмиз, а похмурий натовп дивився, як палають усередині владолюбці, й барабани повстанців били люто, й їхній гуркіт важкою луною котився по горах, висвічених червоною загравою.

Посеред натовпу повстанців, що оточував згарище, можна було побачити нових, ще нікому не відомих кандидатів у Володарі, очі яких світилися відблисками пожежі, стаючи жовтими, схожими на очі гієн.

На території Спасо-дніпровського братства, в зоні особливо зхоронюваного таємного військового полігону, там, де колись містилися казарми братчиків, був зведений невеличкий будинок із просмолених паль, схожий на карпатську лісничівку. В будинку, пропахлому запахом свіжої деревини, оселилося двоє: мовчазний посивілий, чорнявий колись чоловік, що накульгував на ліву ногу, й хлопчик років чотирьох-п’яти, світлий, із дивним поглядом широко поставлених очей. Щодня ця парочка, супроводжувана трьома охоронцями, ходила в далекі прогулянки піщаними дніпровськими плесами, порожніми в цей час, або піднімалася на пагорби, зарослі густим чагарником.

Одного осіннього дня, коли щедро сипалося з дубів жолуддя, швидко втрачаючи свою зелену барву й перетворюючись на ламкі коричневі боби, коли падало на землю червоне й майже прозоре кленове листя, від якого йшов депресивно-гіркий запах пізнього жовтня, ця парочка йшла вздовж озера, на березі якого росли старезні дуби й високі сосни. Хлопчик зупинився, зачудовано спостерігаючи, як по сірій, того самого кольору, що і небо, поверхні води пливуть дикі качечки, залишаючи по собі слід, ніби хтось срібним пером легко чиркнув по озеру. Надивившись на це диво, мандрівники рушили далі й невдовзі, піднявшись угору, побачили, що перед ними відкривається територія якогось закинутого гігантського будівництва — наче на землі зводили марсіанську базу. Паркани, що огороджували цю величезну територію, були успішно розкурочені місцевим людом — залишились від них лише пунктирні натяки — бетонні стовпчики, вкопані в землю, де-не-де — згнилі дошки, запахи яких гармонійно доповнювали природну осінню картину ув’ядання.