Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Він замовк і запитально подивився на Оксану, яка також заніміла, не вірячи в реальність почутого.

— Чи будуть ще запитання, пані Оксано? — спитав Гайдук.

— У мене немає слів… я поки не можу коментувати щойно почуте, я шокована, але… але скажіть: чим ви будете займатися на… на добровільній пенсії? Рибалкою? Полюванням? Читати книжки?

Він засміявся. Наскільки щиро — важко було зрозуміти.

— Писатиму мемуари. Назва — «Академія влади». Роздуми — що таке влада.

— Ви вже зрозуміли — що таке влада? — в ній знову прокинувся журналістський азарт.

— Ні, — чесно визнав Гайдук. — Хоча почав звикати до неї. Але хочу нагадати один епізод. На початку року якась підпільна опозиційна організація опублікувала в Мережі оголошення про міжнародний конкурс на заміщення вакантної посади. Йшлося про мою посаду головного менеджера країни — Координатора. Мені ця ідея сподобалась. Можливо, коли безпекова ситуація в Європі та Україні-Руси нормалізується, ми зможемо обирати на відповідальні державні посади найбільш компетентних менеджерів — не тільки наших, але й з інших країн. Найменш політизованих і найбільш ефективних. Як це робиться в транснаціональних корпораціях. Але вирішувати це моїм наступникам. Влада потрібна як інструмент менеджменту, а не як зброя низьких інстинктів і брудних політичних пристрастей. Щоправда, боюся, що за тисячоліття людської історії ніщо не змінилося. І природа влади також.

Він встав і подав Оксані руку. Та схопилась із крісла й відчула сильний потиск руки колишнього тирана. Потиск здався режисеру занадто довгим.

— Дякую вам, Ігорю Петровичу, за відвертість…

— Авжеж — усміхнувся він. — Почути таке… Дякую і вам, пані Оксано. Ви дуже допомогли мені… сказати те, що давно хотів. До побачення.

Мікрофони, камери і освітлення — все було вимкнуто й у перші секунди склалося враження, що кімната занурилась у суцільну темряву.

Слова Гайдука про хрест тепер здалися Оксані цілком зловісно-правдивими. Вона знала, ЩО буває з диктаторами, які втрачають владу. Їй стало жаль Гайдука і схотілося притулитися до нього. Щоб йому стало легше. Не озираючись, вона вийшла із зали засідань.

Нарешті після двох місяців суспільних плачів і скандалів із биттям недорогого кухонного посуду (сервізи, привезені ще його батьками з Бухари, що стояли в «горці» в їдальні, вціліли), зі спробами піти з дому, криками про зраду та істеричними завиваннями біля вікна, щоб чули сусіди, Ніна погодилась взяти на виховання малого Джаміля, сина Наргиз Асадової, яка перебувала в слідчому ізоляторі НАВБ. Герман Фатхулін узяв гріх на серце і збрехав Ніні, що це його син, прижитий ще в Аммані.

Вони з Ніною, оформивши відповідні документи (Фатхуліну довелося піти з Агентства, де таких речей не прощають), заїхали до Центру захисту дітей на Теремках, де тимчасово перебував малий Джаміль, і забрали його звідти. Малий гордий красень звірувато дивився на нових батьків, і на його довгих віях дрібними росинками виблискували сльози. Але не сказав нічого, не опирався цьому брутальному захопленню його в заручники, а, схлипуючи, пішов до спальні, де стояло дванадцять ліжок, й дістав із тумбочки нехитрі пожитки: фотографію мами, набір кольорових фломастерів, пляшку «Чайна-коли», улюблену срібну ложку (мати казала, що це подарунок батька), мобільний телефон — все чекав, що мати подзвонить і забере його звідси, — дві чорні майки з білими арабськими написами, трусики, мило і зубну щітку й — святиню, невеличку срібну, вкриту арабською в’яззю коробочку, що замикалася на ключ, який висів у хлопця на грудях. Мати наказала берегти коробочку, як зіницю ока, як священну пам’ять про батька. Замотав коробочку в майки, поклав всі речі в червону спортивну сумку товариства «Рубін» й вийшов із кам’яним обличчям до Германа і Ніни Фатхуліних.

У квартирі на Стрілецький Джамілю показали його кімнату: син Фатхуліних Тимур поїхав на дворічне стажування до Лондона, й малому дісталася його кімната з Play-station 16-го покоління й найновішим комп’ютером. Але ці електронні радощі буття залишили Джаміля байдужим. Він замкнув кімнату зсередини (нові батьки чекали його з обідом, Герман на честь малого приготував розкішний плов), озирнувся й виклав свої пожитки з сумки на ліжко. Обережно відкрив срібну коробочку ключиком, щоб переконатися, що все залишилось на місці.

На дні лакованої всередині чорним коробочки лежали, виблискуючи металевими крилами, дві великі особини сарани. Вони не рухались — наче зачаїлись перед стрибком.