Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

У результаті вибуху загинуло щонайменше п’ятдесят осіб, обрушилася покрівля палацу. Ложа репортерів дивом залишилася непошкодженою. Головна новина — шейха Омара більше не існує. З вами був Ібрагім Солсбері, GNN, Бухара.

На екрани телевізорів знову повернулася мирна київська картинка: Гайдук у задумі сидить навпроти Оксани Хмелько, яка розгублено думає — як відреагувати на цю жахливу (чи радісну?) новину. Пауза тривала з хвилину — і цього було досить, щоб телеглядачі сприйняли звістку про загибель головного ворога християнства. Цим люди XXI століття відрізнялися від своїх попередників: швидкістю звикання до будь-якої інформації. Навіть найжахливішої. І швидкістю забування новин.

Нарешті Оксана перервала таке довге, неприпустиме для телебачення мовчання:

— Пане генерале. Я глибоко вражена почутим і побаченим. Думаю, так само й мільйони наших глядачів. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Насамперед, я хочу висловити співчуття близьким і друзям тих, хто загинув під час цього терористичного акту. Ми поважаємо дружній узбецький народ і висловлюємо нашу підтримку в ці важкі хвилини. Хочу нагадати, що наша держава рішуче засуджує будь-які терористичні акти, хоч би якими шляхетними були їхні мотиви… Тим більше, що теракт не зупинить радикальний ісламський рух. Їхня мета — христоцид. На місце шейха Омара прийдуть інші фанатики. На жаль.

— Ви вважаєте, що Україна-Русь може знову стати об’єктом агресії?

— Безперечно. Наші природні й людські ресурси, наш хліб, наш індустріальний потенціал і наше геополітичне становище — все це викликає бажання в наших ворогів у близькому і дальньому зарубіжжі поневолити нас. І ми повинні бути готові до цього.

— Дозвольте, пане генерале, в контексті новин із Бухари поставити вам питання щодо недавніх подій у Києві. Йдеться про спробу державного перевороту в день підписання Акту Возз’єднання християнських церков. Офіційна реакція була надто скупа, що породило масу чуток. Невже це в інтересах держави — коли замість правдивої інформації в суспільстві панують дикі чутки?

— Тут ви праві, — несподівано погодився Гайдук. — Це наша помилка… моя помилка. Ми її виправимо і дамо детальний звіт про те, що трапилось 25 червня. Слідство вже майже закінчилося. Це була змова групи військових, які не мали жодної підтримки в суспільстві. Безпринципна боротьба за владу заради влади. Головною мішенню був я. І мій син. Вони зробили спробу нас вбити. Очолював змову колишній міністр оборони генерал Палій.

— Що з ним сталося?

— Він загинув під час заколоту.

— Де він похований?

— На військовому цвинтарі в місті, де він народився, — Гайдук згадав Тульчин, де похований батько Палія.

— А що сталося з його дружиною? Ходять чутки…

— Я не коментую чутки, — різко обірвав Оксану Гайдук. Вона знову відчула, що грається з вогнем. — Пані Леда Рогнедівна Палій лікується від… від залежності (не уточнив, якої) в одному із закритих лікувальних закладів. Її стан покращився, і вона висловила бажання стати монахинею. Військовий трибунал розгляне її прохання та визначить ступінь її вини.

— І останнє питання з цього ряду: що сталося на Софійському майдані в день Возз’єднання і наскільки великою була небезпека руйнувань наших святинь?

Гайдук спохмурнів: ця клята красуня, що вивертала його, як кишеню штанів перед пранням, почала дратувати його. Смерть Омара багато що змінювала — він від чув потребу негайно зв’язатися з Назаровою і Фатхуліним, дізнатися подробиці. Але треба було виконувати обіцянку. Тим більше, що інтерв’ю було набагато потрібніше йому, Гайдуку, ніж цій… Гарна жінка, але чи хотів би він, щоб така проноза опинилася з ним у ліжку? Хотів. Дуже. Але щоб вона не ставила запитань, на які він не має відповіді. Або не хоче відповідати. Просто помовчала. Тихо притулилася до нього. Забула про камеру і мікрофони.

— На жаль, змовникам вдалося захопити кілька зразків нової зброї. Вони збиралися організувати терористичний акт, масштаби якого набагато перевищували б те, що сталося сьогодні в Бухарі. На щастя, знайшлися люди, які завчасно попередили органи внутрішньої безпеки про запланований злочин. Із масовими вбивствами гостей свята і масштабним руйнуванням наших святинь. Вжиті нами заходи не дали злочинцям можливості реалізувати свій намір. Їх покарала їхня ж зброя.

Він згадав Стригуна: коли оперативники увірвалися до приміщення, де перебував Стригун, вони побачили, як на їхніх очах його тіло, ще з ознаками життя, чорніє й руйнується, наче згнило зсередини. Експертиза встановила, що Стригун заразив себе бойовим комп’ютерним вірусом «сарана» власної конструкції, і вірус цей знищив його тіло так само швидко, як робив це з базами даних у комп’ютерах. Патологоанатом, який робив розтин залишків Стригуна, ошалів від радості, коли зрозумів, що став свідком першого в світі комп’ютерного вбивства (самовбивства) людини, і подумав, що це відкриття тягне на Нобелівську премію. Тільки не міг вирішити — в галузі інформатики й цифрових технологій чи в медицині.