Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Ми створили своє правосуддя, основним законом якого стали ПОНЯТІЯ. Ми запустили «гієн» у суди й прокуратуру, заповнили вірними шістками державні органи управління, створили групу партійних «гієн» у парламенті.

Всюди мої «гієни», пов’язані законом ОМЕРТИ, діючи погрозами вбивств і підкупом, нищили опір і владу лохів, змітаючи зі свого шляху чесних підарасів і законослухняних мудаків. Ми могли підкупити будь-кого, бо немає такої сили, яка встоїть перед грішми. Кого не можна було підкупити, ми вбивали або заганяли в тюрми, якими командували досвідчені рецидивісти. Наша влада почала розростатися стрімко й незупинно, наче гівно у вигрібній ямі, до якого кинули дріжджі.

Він задумався на хвилину й мерзлякувато запахнув на собі мантію.

— Ми зрозуміли, що ми — непереможні. Країна була підкорена нами, і я переїхав до столиці.

Він засміявся щасливо, викликаючи в пам'яті якісь радісні видіння, й кілька слухачів відчули блювотний рефлекс і почали ковтати в’язку слину. Багатьом почувся в залі сморід параші, змішаний із запахом казенної хлорки.

— Непереможні, — повторив Сірий Князь. — Народ виявився бидлом, лохи — підарами. В нас з’явилися свої теоретики, академіки, юристи. Кілька паханів у законі стали членами Вищого суду й переробили Кримінальний кодекс на Конституцію. Називалося це — КаКа. Кримінальна Конституція. Мене проголосили Всесірішим Монархом, начепили на шию золотий ланцюг, поклали на голову золоту корону (він навіть доторкнувся до чорного волосся, але не знайшов там нічого). Ми створили першу в світі державу кримінальних бригад. Не червоних чи чорних, а сірих. Це унікальна, не бачена досі держава. Мене приймали в усьому світі президенти і королі, натовпи цілували руку… (Сірий Князь, наче не вірячи, покрутив перед очима долоню). Ми підкупали членів європейських парламентів, журналістів і лідерів партій — бо тепер у нас в руках була ціла держава і ми робили з нею все, що хотіли: забирали в лохів бізнес, переписували бюджет, друкували гроші, збільшували податки… Розкоші мого палацу дивувалися Шпеєр, Хусейн, Чаушеску, Кара-хан і цей придурок Мгуанбо, який полюбляв жерти людські печінки.

— А про золотий унітаз — це правда? — спитав, шепелявлячи злякано, слухач-японець — бо народ цей, як відомо, полюбляє комфортні, з теплою водою та ароматичними парами, комп’ютерно керовані унітази.

— Це брехня! — гнівно гукнув Сірий Князь. — Не золотий, а платиновий. Бо так порадили санепідемлікарі… А що, накажете все життя на параші сидіти?

Заспокоївшись, він продовжив:

— Нарешті ми побудували державу єдиної вертикалі, про яку я мріяв ще в таборі. Вертикаль — як шампур, на який настромлені ласі шматки держави. Ми створили навіть власну церкву смертохристів, яка проголосила мене святим в’язнем совісті й прокляла всіх, хто був зі мною незгодний.

Я йшов уперед, ведучи за собою зграю гієн, не гребуючи нічим: ні гнилою мертвечиною, ні смердючою падаллю, ні свіжинкою. Мені вірили всі, з ким я зустрічався — президенти і королі, — бо кожному я брехав у вічі, кажучи те, що він хотів почути, обіцяючи золоті гори. Я зневажав цих лохів, які вірили мені, бо в мене була мрія.

По його обличчю майнуло дитяче світло спогадів, й очі стали маленькі, наче ранком, прокинувшись, малюк дивився на сонце.

— Я хотів довічно панувати в цій країні, хотів, щоб тут була злагода, щоб ніхто у всьому світі не командував мною, щоб усі вірили мені безоглядно й стояли переді мною на колінах. І щоб ніхто ніколи не смів мені сказати «НІ».

Обвівши гієнним поглядом слухачів, Сірий Князь, ще солодко всміхаючись, спитав:

— Що, придурки, хіба погана мрія?

Він очікував, що всі схилять голови й згідно прокричать «Ні, Князю, мрія твоя чудова і „гієнам“ твоїм слава», але всі, опустивши очі долу, мовчали.

— Я хотів стати не нікому не відомим Сірим Князем, а Чорним Бубновим Королем цієї сраної країни, символом перемоги гієн в окремо взятій державі. Я хотів, щоб мене і мою сім’ю зрівняли в правах з королями Англії, Швеції, Бельгії та Іспанії. І щоб мої діти вспадкували мою владу.

І я пообіцяв цим західним піндосам приєднатися до них, я урочисто цілував їхні мантії і святині, стояв на колінах перед ними в їхніх палацах — і вони повірили!

Він засміявся, й сміх його був схожий на регіт гієни.

— Скажу більше: мені повірили лохи моєї країни, це бидло, яке зветься населенням, яке безвідмовно виконувало всі мої накази. Я розвів їх, як кошенят.