Іван Єфремов - Зоряні кораблі

У прозорому повітрі далекозорі професорові очі розрізняли всі деталі близького берега. Давидов звернув увагу на круглу клумбу, в центрі якої височіла дивна рослина: внизу густою щіткою стирчало схоже на ножі срібне листя; над листям зводилось майже на людський зріст червоне суцвіття, схоже на веретено.

— Чи не знаєте ви, що то за рослина? — спитав зацікавлений професор у старшого помічника.

— Не знаю, — байдуже відповів молодий моряк. — Бачив її, чув, що це якась дивина в них… А скажіть, Ілле Андрійовичу, чи правда, що ви морякували замолоду?

Невдоволений тим, що тема розмови змінилася, професор насупився.

— Морякував. Та що з того? — буркнув він. — Ви краще…

Десь за будівлями ліворуч завив гудок і лунко розкотився по тихій воді.

Старший помічник одразу насторожився. Давидов здивовано озирнувся.

Той же спокій тихого ранку маяв над маленьким містом і бухтою, широко розкритою у блакитну далечінь океану. Професор зупинив свій погляд на човні з купальниками.

Смуглява дівчина, певно гаваянка, виструнчилася на кормі, привітно помахала російським морякам високо піднятою рукою і стрибнула. Червоні квіти її купального костюма розбили смарагдову склисту воду і зникли. Легка моторка швидко промчала в гавань. За хвилину на пристань виїхав автомобіль, з нього вистрибнув капітан «Вітіма» і бігцем подався до свого корабля. Низка прапорів злинула вгору і затріпотіла на сигнальній щоглі.

Захеканий капітан збіг на місток, стираючи просто рукавом білосніжного кітеля піт, що заливав йому обличчя.

— Що сталося? — почав був старший помічник. — Я не розберу цього сиг…

— Аврал! — гаркнув капітан. — Аврал! — і схопився за ручку машинного телеграфу. — Машина готова?

Капітан схилився до перемовної труби і після короткої розмови з механіком віддав кілька уривчастих наказів:

— Всі нагору! Задраїти люки! Звільнити палубу! Віддати швартові!

— Russians, what shall you do? [5] Росіяни, що ви збираєтесь робити? — раптом стурбовано проревів рупор із сусіднього корабля.

— Go ahead! [6] Іти назустріч! — негайно відповів капітан «Вітіма».

— Well! At full speed, [7] Правильно! На повній швидкості! — впевненіше відгукнувся англієць.

Глухо задзюркотіла вода під кормою, корпус «Вітіма» здригнувся, пристань повільно попливла праворуч. Тривожна біганина на палубі бентежила Давидова. Він кілька разів запитливо позирав на капітана, але той, зайнятий маневруванням корабля, здавалося, не помічав нічого довкола.

А море плюскотіло так само спокійно й розмірено, і жодної хмари не було на пекучому й чистому небі.

«Вітім» розвернувся і, набираючи ходу, рушив назустріч океанському просторові.

Капітан перевів дух, вийняв із кишені хусточку. Окинувши пильним оком палубу, він зрозумів, що всі стривожено чекають його пояснень.

— Іде велетенська припливна хвиля з норд-осту. Я вважаю, єдиний порятунок для судна — зустріти її в морі, на повному ходу машин… Щонайдалі від берега!

Наче вимірюючи відстань, він повернувся в бік пристані, яка поволі віддалялась.

Давидов глянув уперед і побачив кілька рядів великих хвиль, що шалено мчали до берега. А за ними, як головні сили за передовими загонами, стираючи блакитне сяйво далекого моря, важко мчав плаский сірий горб велетенського валу.

— Команді спуститись униз! — наказав капітан, різко смикнувши телеграфну ручку.

Передні хвилі, наближаючись до землі, росли і загострювалися. «Вітіма» раптом смикнуло, він злетів догори і пірнув просто під гребінь другої хвилі. М’який важкий сплеск віддався в поруччі, за яке міцно тримався Давидов. Палуба сховалася під воду, хмара іскристих водяних бризок туманом знялася перед містком. За секунду «Вітім» виринув, ніс його знову злетів угору. Потужні машини двигтіли глибоко внизу і відчайдушно чинили опір силі хвиль, що затримували корабель, гнали його до берега, намагаючись розбити «Вітім» об тверді груди землі.

Жодної пінявої плями не біліло на схилі велетенського валу, що зводився із лиховісним хрипом і ставав дедалі стрімкіший. Тьмяний блиск водяної стіни, що навально наближалася, масивної й непроникної, нагадав Давидову урвища базальтових скель у горах Примор’я. Важка, наче лава, хвиля здіймалася щораз вище, заступаючи небо й сонце; її загострена верхівка спливла над передньою щоглою «Вітіма». Зловісний присмерк густішав біля підніжжя водяної гори, в чорній глибокій ямі, куди сповзало судно, ніби покірно згиналося під смертельний удар.