Іван Єфремов - Зоряні кораблі

Давидов підійшов до борту, ніби намагаючись у думці пронизати товщу води океану та його дно, аби розгадати те, що відбувається на глибині шістдесяти кілометрів…

Тверда, застигла речовина нашої планети втілена в форму стійких хімічних елементів— тих дев’яноста двох цеглинок, з яких складається Всесвіт. Ці елементи тут, на Землі, майже всі стійкі й незмінні, за винятком небагатьох радіоактивних елементів, що самі розкладаються; до них належить широко відомий уран, а також торій, радій, полоній. До них, певно, слід віднести 43-й, 61-й, 85-й та 87-й елементи менделєєвської таблиці, які вже цілком розклалися (технецій, прометій, астатин та францій).

Інша річ у зірках, де під дією величезних тисків і температур відбуваються реакції переходу одного елемента в інший: водню, літію, берилію в гелій або вуглецю в кисень і знов у вуглець, — реакції з виділенням колосальних кількостей енергії: тепла, світла та інших не менш потужних випромінювань.

Та хоч би яку гіпотезу про утворення нашої планети ми прийняли, зрозуміло, що була епоха, коли речовина Землі перебувала в дуже нагрітому стані, була згустком розжареної матерії, схожої на зоряну. А що, коли в масі застиглої речовини планети залишилися ще невідомі мам нестійкі елементи, рештки атомних процесів тієї епохи, подібні до штучно виготовлених у наших лабораторіях заура-нових елементів нептунієвої групи?

Очевидно, що ті елементи, як і уран, розсіяні в порівняно поверхневих шарах Землі і тому не діють доти, поки в безконечних переміщеннях і перегрупуваннях речовини утворяться досить значні їхні скупчення дуже великої атомної ваги, як уран або торій.

Тоді можуть, як ми знаємо тепер, розвиватися потужні ланцюгові реакції розпаду, що виділяють силу-силенну енергії.

Отже, невідомі нам сили рухів земної кори є відгомоном надзвичайно давно згаслих атомних перетворень елементів групи нептунію. Але якщо це так, якщо гороутворення на Землі є наслідок глибинних атомних реакцій, то в нас є надія в майбутньому оволодіти їхніми осередками. Шукати їх слід поблизу складчастих гір, що поступово піднімаються, та вулканічних місцевостей, ось як тут, на Тихому океані… Можливо, що під час найбільшого розвитку глибинних ланцюгових реакцій на поверхню прориваються дужі випромінювання, за якими можна відшукати зону атомного розпаду.

Але ж, у такому випадку, в минулі геологічні епохи ці випромінювання могли надзвичайно впливати на живе населення планет у місцях, де відбувалось утворення складок і гір…

Давидов згадав про велетенське кладовисько кісток вимерлих ящерів, яке він досліджував у Середній Азії, марно намагаючись якось пояснити нагромадження решток мільйонів ящерів у одних і тих самих місцях.

Інстинктом вченого він відчував важливість своїх здогадів. Поринувши в думки, він не помітив плину часу і, тільки випадково глянувши на годинника, зрозумів, що проґавив обід, і вилаявся.

Шатров зупинився перед дверима із скляною дощечкою: «Завідуючий відділом проф. І. А. Давидов», переклав у другу руку велику коробку, хитро усміхнувся й постукав. Низький голос невдоволено гаркнув: «Зайдіть!» Шатров увійшов до кабінету, за звичкою швидко, трохи зігнувшись і поблискуючи спідлоба очима.

— Оце так зустріч! — схопився господар, що сидів над рукописом. — Аж ніяк не чекав! Скільки років, любий друже!

Шатров поставив коробку на стіл, друзі міцно обнялися й розцілувалися.

Сухорлявий, середній на зріст Шатров здавався зовсім низеньким поряд із кремезною постаттю Давидова. Багато в чому друзі були протилежні. Величезний на зріст і атлетичної будови Давидов здавався дещо забарнішим і добродушнішим проти нервового, швидкого і похмурого приятеля. Обличчя Давидова з гострим, неправильним носом, з похилим чолом під шапкою густого волосся, нічим не нагадувало обличчя Шатрова. І тільки очі обох друзів, світлі, ясні й проникливі, були схожі в чомусь, що не впадало миттю в око, — мабуть, в однаковому виразі напруженої думки й волі, притаманному обом.

Давидов посадовив Шатрова, обидва закурили й почали жваво ділитися враженнями, які назбиралися за кілька літ і про які не згадували в листах. Нарешті Давидов погладив пальцями за вухом, підвівся і дістав із пальта, що висіло в кутку, чималий пакунок. Розгорнув його і поклав перед Шатровим.

— Слухайте-но, Петровичу, маєте оце з’їсти… Не сперечатись! — раптом цитькнув він на заперечний рух Шатрова, й обидва розсміялися.