Іван Єфремов - Зоряні кораблі

Люди на містку мимохіть схилили голови перед лицем стихії, що от-от кинеться на них. Корабель гарячково смикнувся, раптово затриманий у своєму прагненні вперед, до океану. Шість тисяч кінських сил, що обертали гвинти під кормою, були переможені незмірно більшою потужністю.

Перший поштовх притиснув людей до поруччя, й одразу вода з ревінням кинулась на місток звідкись згори, оглушуючи й засліплюючи людей.

Чіпляючись за поруччя, мало не задихнувшись, професор відчув усім тілом, як заскреготів корпус корабля, як «Вітім» нахилився на лівий борт, вирівнявся, перевалився на правий і знову почав вирівнюватися, водночас піднімаючись із безодні, що поглинала його. Поволі-поволі піднімався корабель угору і раптом швидко злетів із сірого збуреного хаосу до яскравого, спокійного неба.

Оглушливе ревіння обірвалося з приголомшливою раптовістю. З гребеня велетенської хвилі широко розкинулося море, і корабель плавно полинув носом униз по спині валу, що котився до берега.

Нові пасма хвиль ішли назустріч з моря, але проти переможеного чудовиська вони вже не здавалися страшними.

Капітан гучно відпирхався і задоволено чхнув. Мокрий до рубця Давидов протер очі і побачив праворуч англійський пароплав, що швидко пірнав у хвилях. Наче щось пригадавши, професор подався на кінець містка. Звідти добре було видно пристань і місто, які вони щойно залишили. Із жахом дивився вчений, як велетенський вал іще більше виріс біля самого берега, як рухома водяна стіна заступила від моря і зелень садів, і білі будиночки міста, і прямі, чіткі лінії пристаней…

— Друга! Друга! — закричав старший помічник просто над вухом Давидова.

Справді, другий велетенський вал мчав на судно. Його досі ніхто не помітив, здавалося, що величезна хвиля нагло спучилася з дна океану й потай підкралася до них.

З ревінням піднімався цей закруглений угорі водяний хребет, ніби ричав з люті, що закипала в ньому. І знову зупинене судно почало гарячково борсатися під вагою страхітливої хвилі, відчайдушно борючись за своє існування. Вал зник за кормою, та перед «Вітімом» посталох пасмо його менших супутників. Дві-три хвилини відпочинку — і третя велетенська хвиля здибилася над морем. Цього разу машини, скоряючись телеграфові в капітановій руці, своєчасно спрацювали назад, поштовх був м’якший, і корабель легше знявся на гребінь хвилі.

Ця боротьба з таємничими хвилями в такий напрочуд безвітряний і яскравий сонячний день тривала кілька хвилин. «Вітім», чисто вимитий, з незначними пошкодженнями, ще довго похитувався на спокійних хвилях, аж поки капітан впевнився, що небезпека минула, і повернув корабель назад, до порту.

Лише годину тому Давидов милувався з «Вітіма» гарним містечком. Тепер берег важко було пізнати. Зникли барвисті квітники, рівні алеї. Замість них купи повалених сволоків, шматки понівечених дахів і уламки впереміж із корячкуватим безлистим суччям позначали місце, де були прибережні будинки. Густий гайок скраю бухти, там, де купалась весела молодь, перетворився на болото, з якого де-не-де визирали розщеплені корчі. Кілька великих кам’яних будинків, що стояли вздовж пристані, похмуро дивилися чорними провалинами вікон. А довкола них купами руїн зводилися потрощені дерев’яні будиночки й крамнички.

Великий моторний катер, що його викинуло на берег, вінчав усе це звалисько брухту, наче пам’ятник на честь перемоги грізного моря.

Скрізь у товщах щойно нанесеного піску, звиваючись і виблискуючи на сонці, текли ручаї солоної води. Жалюгідні постаті людей копирсалися серед руїн, шукаючи загиблих або рятуючи рештки свого майна.

Приголомшені радянські моряки мовчки з’юрмилися на палубі й понуро дивилися на берег, неспроможні радіти з власного порятунку. Тільки-но «Вітім» знову пришвартувався до бетонної пристані, що все ж таки уціліла, капітан звернувся до команди із закликом допомогти тубільцям. На кораблі, крім вахти, не лишилося жодної людини.

Давидов повернувся на корабель разом з командою тільки вночі, похмуро вмився, перев’язав поранену руку й довго ходив на палубі, пихкаючи цигаркою.

Ще не встиг знівечений страшними хвилями острів сховатися за обрій, як до Давидова підійшов другий механік, голова судкому, й упрохав його «розповісти хлопцям, що воно сталося». Бесіду вирішили провести просто на палубі. Ніколи ще професор не виступав за таких своєрідних обставин. Слухачі зібралися біля першого трапу — одні стояли, інші сиділи чи лежали, а Давидов спирався на зачохлену лебідку, що стала йому за кафедру. Напрочуд спокійний океан не гальмував ходу корабля, який мчав до батьківщини.