Іван Єфремов - Зоряні кораблі

Професор розповів морякам про Тихий океан — величезну заглибину на поверхні Землі, заповнену найбільшою водною масою планети. Навколо цієї заглибини, недалеко від материків, кільцем проходять пасма велетенських складок земної кори, що поволі здіймаються з дна найглибших западин. Усі низки островів — Алеутських, Японських, Зондських — саме і являють собою складки, що утворюються за нашого часу.

Складки спучуються безнастанно. Кожна складка, верхівкою якої саме і є той чи інший згадуваний острів, піднімається дедалі вище, іноді із швидкістю до двох метрів на рік, і водночас дедалі більше нахиляється до океану.

— Уявіть собі, — вів далі професор, — що води океану на мить відринули кудись… Тоді ви побачите на місці островів пасма високих гір, нахилених до центра океану і грізно навислих над западинами, наче застиглі хвилі. Протилежний, звернений до материка схил не такий стрімкий, однак теж утворює досить глибоку западину, заповнену морем. Таке, наприклад, Японське море. Уздовж звернених до материка схилів тягнеться низка вулканів. Тиск усередині складок такий великий, що розтоплює породи їхнього внутрішнього ядра, які й прориваються крізь тріщини розтопленою лавою. З океанського боку западини дедалі глибшають під тиском підніжжя складок, і вздовж них розташовуються центри великих землетрусів.

Через один такий землетрус і сталося вчорашнє лихо. Десь на півночі, мабуть, в Алеутській безодні, біля підніжжя алеутських складок, під їхнім тиском осіла якась ділянка океанського дна, і це спричинилося до сильного землетрусу під водою. Поштовх, один або кілька, утворив велетенську хвилю, що покотилася океаном на південь за тисячі миль од місця, де вона виникла, і за кілька годин досягла Гавайських островів. У відкритому океані цю хвилю наш «Вітім» проминув би непомітно — її поперечник такий великий (близько ста п’ятдесяти кілометрів), що судно піднялося б на всю її висоту і цього б ніхто навіть не відчув. Інша річ — біля суходолу. Коли така хвиля, що мчить океаном, натрапляє на якусь перепону, вона підіймається, росте й падає на берег із неймовірною силою. Та що казати — всі ви бачили. Вигляд і характер хвилі визначаються підводною обмілиною берега.

Ці хвилі не так-то й рідко виникають на Тихому океані, бо тут відбуваються процеси формування теперішніх складок у земній корі… За останні сто двадцять років Гавайські острови зазнали нападу хвиль двадцять шість разів. Хвилі йшли з різних боків — і від Алеутських островів, як наша, і від Японських, і від Камчатки, від Філіппін, від Соломонових, від Південної Америки і один раз навіть з боку Мексіки. Остання за часом хвиля була в листопаді 1938 року. Середня швидкість хвиль становить приблизно від трьохсот до п’ятисот вузлів.

Зацікавлені моряки закидали Давидова запитаннями, і бесіда затяглася б на кілька годин, та зміна вахт припинила збори. Професор іще довго походжав під напнутим тентом, супився й кривив губи, напружено про щось думаючи.

Раптове зруйнування чудового острова залишило глибокий слід у душі вченого. І майже всі запитання, що ставили йому моряки, якось відпрвідали напрямкові його власних думок. Треба знати не тільки, як утворюються складки в Тихому океані, але й чому саме розвивається цей процес. Які причини там, у глибині Землі, породжують ці повільні могутні рухи, що стискають грубезні товщі порід у складки і випинають їх щораз вище на поверхню Землі? Як неймовірно мало знаємо ми про глибини нашої планети, про стан речовини там, про фізичні чи хімічні процеси, що відбуваються під тиском у мільйони атмосфер, під тисячокілометровими товщами невідомого складу!

Досить незначних молекулярних перегрупувань, мізерного збільшення об’єму цих незмірних мас, щоб на тонкій плівці відомої нам земної кори відбулися величезні зсуви, щоб кору, розламану на шматки, підняло на десятки кілометрів угору. Проте ми знаємо, що таких великих зсувів і струсів не буває, отже, речовина всередині планети перебуває в спокійному, врівноваженому стані.

Тільки час від часу, з проміжками в мільйони років, якимись смугами, поясами гірські породи розм’якають, зминаються у складки, частково розтоплюються й виливаються у вулканічних виверженнях. І згодом усе це, зім’яте й розчавлене, випирає на поверхню величезним валом.

Дія води й атмосфери розчленовує вал на системи річкових долин і гірських хребтів, утворюючи те, що ми звемо гірськими країнами.

Найдивовижніше, що вулканічні осередки і ці зони сплющення порід залягають порівняно неглибоко — на кілька десятків кілометрів од земної поверхні, тоді як центральні частини планети сховані під шаром речовини в три тисячі кілометрів завтовшки, яка перебуває, певно, у стані тривалого спокою…