Металевий велет повільно ступав по дну. Хоменко зіщулився у тісному коконі апарата. Тіло вкрив рясний піт, фіксатори біострумів липли до вогкої шкіри. Кілька хвилин акванавт витратив на те, щоб підкорити надміцні обладунки своїй волі. Апарат довгенько похитувався: то одна, то друга нога порушувала ритм кроків. Нарешті напруга біострумів на всіх фіксаторах досягла потрібного рівня, і в акванавта одразу ж зникло моторошне відчуття відокремленості, замкнутості, ізольованості від усього світу… Натомість з’явилося враження: обладунки акватрона — це вже не метал і пластик, а жива плоть…
Хоменко роззирнувся. Зрозуміло, у тісному коконі він навіть не міг повернути голову. Просто подумав: “Я озираюсь”. Верхня частина акватрона, схожа на відпиляну верхівку яйця, слухняно обернулася на сто вісімдесят градусів, несучи інфрачервоні очі. Побачив позаду величезну сферу біостанції. Так мало пройшов — не більше п’ятнадцяти метрів! А здавалося, що промайнуло чимало часу відтоді, як за ним зачинилися шлюзи.
“Що з тобою? — подумки запитав сам себе. — Ніби ти вперше ходиш по дну. Звідки це гнітюче почуття безмірного розтягування часу? Негайно заспокойся! Візьми себе в руки!”
Усольцев та Олег були близько і далеко водночас. На суші можна було б навіть махнути рукою і гукнути їм щось. А тут між ними пролягла прірва.
Акванавти, безперечно, зібралися у залі керування і спостерігають за обома металевими циклопами. “Телеочі” незрівнянно далекозоріші. Втім, а де ж професор Грассар? Француз вийшов секунд через тридцять після нього. Камери водночас заповнювалися водою…
І в цю мить клацнув апарат гідроакустичного зв’язку. Крапка—тире—тире—крапка… Автоматичний дешифратор мовив деренчливим голосом:
— Мосьє Хоменко, шукаю вас!
Обізвався Грассар. Він десь близько. Але чому не видно його акватрона?
— Мосьє Грассар, а ви де?
— Дідько забери, забіг уперед. Ми тут, мов сліпі кошенята.
— Увімкніть звуковий локатор!
— Гаразд! Нарешті зрозумів. Я стою за шістдесят метрів од вас па південь. Ідіть до мене!
— Зачекайте…
Невеличкий екран локатора, вмонтований в коконі поміж табло сигналізаторів, висвітлив силует акватрона Грассара. Добре, що дію долини майже рівне. Лише попереду промацувалась якась борозна. А ще далі починались невисокі пагорби. Треба йти до француза. Працювати доведеться в парі.
Хоменко наближався до Грассара. Нарешті інфрачервоні очі побачили акватрон француза — округлий тулуб, насаджений на кулясті ноги і увінчаний присадкуватим куполом.
— Мосьє Грассар, як настрій?
— Як на Рів’єрі…
— То рушаймо вперед!
Вони пішли на південний схід, витримуючи поміж собою інтервал у вісім—десять метрів. Дно океану вкривав прошарок сизого намулу, подекуди траплялося невелике каміння, що розсипалося в порох під ногами акватронів. Температура води — близько семи градусів. Вже й до вулкана недалеко. Десь поблизу дно “засіяли” свинцеві контейнери. Але де ж той цвинтар? Де той урожай смерті, збирати який випало на їхню долю?..
— Швидше, мосьє Хоменко, — докинув француз. — Якщо вибухне хоч один контейнер, нам не жити на світі.
— Виверження триває. Погляньте на шкалу…
— О боги! Триклята каша ніяк не довариться!
Локатор окреслив на екрані похилий пагорб. Він півколом охоплював майже плоску рівнину. Над нею зводився вулкан, з нього у долину стікала лава. Вогненні язики сповзали вниз. Яке б це було величезне видовище на суші! А тут, у царстві вічної ночі, вода маскувала фейєричне сяйво. Забрати б контейнери бодай із цієї зони. Усольцев, сидячи за пультом управління, давно вже чекав наказу.
— З якою швидкістю рухається в долину лава? — запитав Грассар.
— За попередніми даними — сто двадцять метрів на годину. Ми визначили цю швидкість ще на борту біостанції.
— Значить, два метри на хвилину…
— Підійдемо ще ближче.
— Мосьє Хоменко, ви мені подобаєтесь. Чому ми не познайомилися раніше? Приїздіть до мене у гості.
— Обов’язково…
— Вмикаємо щупи!
Акванавти шукали контейнери, начинені смертю. Йшли паралельно до велетенських язиків лави. Вони не бачили розплавленої породи, але температура та хімічний склад води свідчили, що вона десь поблизу. Електронні щупи зондували перед ними дно. Нога акватрона Хоменка ступила на щось слизьке. Датчики одразу ж просигналізували про це рецепторам шкіри підошви. Хоменко мимоволі нахилився. Перед ним простерлося тіло велетенського потворного черв’яка. Довжиною метрів з дев’ять — не менше. Невідома науці донна тварина. Вона була мертва.
Читать дальше