Михайло Грєшнов - Північна зірка

— Та ні!

— Боже тебе борони!

Дід довго не міг заспокоїтися, розпитував, чи велике джерело, що бачив і що чув побіля нього Юрій.

— Ох-ох-ох!.. — зітхав на слова студента.

Коли Юрій розповів, як упав метелик, вода скаламутилася і метелик щез, дід потвердив:

— От-от! Усяка живність розчиняється у ньому, розварюється.

— Але ж вода холодна.

— Пробував?

— Було, — визнав Юрій.

— Гляди… — Бубей затрусив головою.

Проводжаючи Юрія від куреня, дід продовжував зітхати, охати, і все, починаючи з назви джерела, було так незбагненно, таємниче, що Юрій дав собі обіцянку побувати на джерелі ще раз, уважно до нього придивитися.

Від Артема надійшла звісточка, що на буровій аварія, у Тарханівку він приїде хтозна-коли і що ти, братку, там не нудьгуй.

Юрій нудьгувати не збирався. Вранці наступного дня він був біля джерела. Розповіді діда Бубея залишили неприємний осад у душі, і Юрій роззирався насторожено. Місце і справді було не з приємних. Відколок випирав з гори, ніби виштовхнутий недоброю силою. Темно-пориста поверхня, звисаючий жмутками мох справляли враження незатишності, занедбаності місця; купа каміння, накиданого абияк, також скидалася на щось украй неохайне; здавалося, і пташиних голосів тут менше. Повітря застояне якесь — похмурістю віяло від джерела. Однак Юрій опирався враженню. Нічого особливого, заспокоював себе, звичайнісіньке джерело. Таких Юрій набачився чимало у цьому багатому на воду краї. Були тіснини, ущелини похмуріші за цю, і насторога Юрія потроху щезла. Балачки, подумав він про вчорашні попередження діда. День сонячний, світлий — що може статися в такий день?.. Про те, що може щось статися, думка у Юрія була. Десь у найпотаємніших куточках мозку. Скоїлося ж щось з Лелею Козоєвою — Бубей запевняв, що цей випадок достеменний.

Юрій сидів на камені метрів за чотири від джерела. Потім підійшов ближче, присів навпочіпки. Ліг на живіт, вгледівся. Вода кипіла — так йому видалося на перший погляд. Однак, придивившись, Юрій перемінив думку: джерело било з землі, піднімало з дна піщинки, вони скаламучували воду. Юрій втягнув носом повітря — нічого, окрім вогкості. Торкнувся води долонею — прохолодна.

Залишалось одне — напитися. Якийсь час Юрій роздумував. “Не пий”, — попереджав дід. “Нап’юсь”, — став сперечатися з ним Юрій. “Не пий…” — “Нап’юсь!” Юрій нахилив обличчя до води, і перед тим, як ковтнути, коли вже нічого не залишалося, бо губи торкнулися води, з каменя чи з билинки, що схилялася над водою, упала руда лісова мураха. Мить вона ще трималася на поверхні, ворушачи лапками, однак невдовзі розчинилася у воді, щезла. Юрій ковтнув.

Все довкола перемінилося. І Юрій перемінився — він уже не був Юрієм. Він став утіленням страху. Розумів, що це за страх і звідки — від самотності. Юрій або те, що віднині було Юрієм, кидався з боку в бік у величезному лісі. Химерні стовбури вихоплювалися із землі, колонами стрімко піднімалися у небо. Воно було фіалковим, і в ньому розгойдувалися бліді, розмиті, завбільшки з блюдце зірки. Все довкруг було фіалковим — тіні, повітря. А Юрій кидався з боку в бік — шукав слід. Не стежку, не дорогу — саме слід. Дивно, що він загубив його, залишився сам-один. Кидався між деревами вправо, вліво, а зірки гойдалися над ним, схожі на надувні кулі, — то стискувалися у об’ємі, то збільшувалися. Куди повертав Юрій, не було сліду. В тій стороні не було. Жахливий фіалковий ліс!.. Повернутися? Куди?.. Знову вліво, вліво… Нарешті слід знайдено — духмяний, пахучий слід! Юрій побіг межи стовбурів, і слід ставав усе духмяніший, духмяніший. Обернувся на стежку: справа, зліва до стежки приєднувалися інші ниточки, і Юрій виповнювався впевненістю, що все добре. А небо, земля — фіалкові, іноді у синюватій імлі. Імла висла між стовбурів, заповнювала улоговини.

Почувся цокіт — ніби копитами по бруківці. Цокіт не злякав Юрія, навпаки, порадував — Юрій був не сам. З-за повороту вискочила мураха, полинула назустріч. Це з-під її лапок чувся цокіт, і Юрій із здивуванням спостеріг, що у нього такі ж мурашині лапки і також породжують цокіт. Юрій швидше помчав назустріч родичеві. Вони ледве не зіткнулися. Зустрічний обмацав Юрія вусиками, і це звучало як “Нічого немає?”. Юрій так само вусиками відповів: “Ні!” — і вони розминулися.

Та ось Юрій учув здобич. Звернув зі сліду, рідний запах переповнював тепер ліс; можна було не боятися, що загубиш його, залишишся самотній. Здобич була поряд — Юрій відчував її теплоту і її запах, відмінний від рідного Юрію. Оббігаючи стовбури, Юрій шукав — тут десь, тут! — і нарешті натрапив на гусінь, що незграбно повзла по землі. Юрій блискавично уп’явся у неї щелепами. Гусінь засмикалась, одірвала його від землі, однак Юрій намертво стискав щелепи. Гусінь трусила ним, волочила по землі, Юрій не відставав. “До мене! До мене!” — сигналив вусиками. Допомога приспіла: двоє мурах випірнули звідкілясь, вчепилися в гусінь поряд з Юрієм, порснули кислотою. Сіре страховисько смикнулося, вигнулось, підняло усіх трьох у повітря, жбурнуло на землю, проте щелепи у жодної не розімкнулися. Юрій прискав кислотою, те ж саме робили обидва його помічники, гострий запах заполонив ліс. Гусінь звивалася, валилася на бік, на другий, та підбігали нові мурахи, упиналися в здобич. Уся гусінь була обліплена ворогами, уже не звивалася, лише смикалася. Добувачі потягнули її між стовбурів, витягнули на стежку і, заважаючи один одному, наступаючи на лапки, поволокли далі. Зустрічні мурахи учіплювалися в сіру тушу і так — купою — дотягли до мурашника. Тут Юрія стали огладжувати вусиками: “Знайшов! Знайшов!”, відокремили від купи інших, усе ще зайнятих гусінню, вштовхнули у головний вхід великого мурашника.