Михайло Грєшнов - Північна зірка

Обережно доторкнувся до води. Звичайна, прохолодна. Про всяк випадок Юрій витер пальці хусточкою. Пити хотілося. Юрій знову глипнув на запис. Літери напівстерті дощами. Юрій ковтнув слину і остаточно вирішив: утримаюсь.

Кілька метеликів підлетіли до води, закружляли над дзеркалом. Юрій подивився на них, хотів було звестися на ноги, як раптом один із метеликів — не розрахував чи необачно спустився — торкнувся води. Вода скаламутилася, і метелик щез. Не потонув, не поплив до берега — щез, мовби його й не було. Юрій це чудово бачив: метелик торкнувся поверхні, скаламутилася вода, наче закипіла. Юрій знову торкнув воду рукою — прохолодна. Подивився на купу каміння. Джерело завалене.

Потупцювавши якусь хвилю — камені, кущі на мовчазне зачудування Юрія не відповідали, і орли, що ширяли у небі, не відповідали, — Юрій попрямував схилом униз. Стежина огинала пагорб навскоси, і, спустившись, пройшовши молодий березовий ліс, Юрій вийшов до ріки. Тут, у заплаві, простягався город — підсобне господарство, стояв курінь з трави і гілок, всіяних зеленим листям. Неподалік від куреня потріскувало багаття; над вогнем, майже невидимим у сонячному світлі, висів закоптілий чайник. Тут же був і господар куреня — бородатий дід.

— Здрастуйте, — підійшов до нього Юрій.

— Здрастуй, якщо не шуткуєш, — відповів дід.

З куреня вийшов пес, потягнувся, позіхнув, висолопивши лопаточкою тонкого язика. Пес був лінивий і добродушний. Підійшовши до Юрія, він лизнув йому руку.

— Свого чує, — зазначив дід. — Підходь ближче.

Юрій засміявся і підійшов до багаття.

— Полуднувати будемо, — сказав старий.

— Я не проти. — Юрій вийняв з кишені загорнутий у папір окраєць хліба.

Пес замахав хвостом. Юрій розгорнув пакет, відщипнув від окрайця скоринку.

— Самі ще не їли! — крикнув на пса старші.

Пес — Вовчок, назвав його пізніше дід — відійшов убік, ліг, затис у лапах скоринку і став гризти.

— Картопля. — Старий висипав на дощане кружальце зварені картоплини. — Сіль. — Вийняв з клунка пачку солі, насипав на те ж кружальце. — А мене звати, — сказав, — дід Бубей.

Юрій назвав себе.

— З буровиків? — здогадався дід.

— Брат мій на буровій, — відповів Юрій.

Дід почистив картоплину, посипав сіллю. Кивнув Юрію, припрошуючи:

— Їж.

Юрій також почистив картоплину, посипав сіллю. Запитав:

— Огірки стережете? — Город був огірковий, де-не-де на огудинні бралася зав’язь.

— Стережу, — відповів дід, неквапом розжовуючи картоплину.

Так, без зайвих слів, вони поїли, затим узялися до чаю, дід налив дві кварти. Чай був зелений, запахущий, привертав до розмови.

— Що це за джерело там, на пагорбі? — запитав Юрій.

— Завалене камінням?.. — Дід злякано звів брови.

— Так, — відповів Юрій. — Навіщо?

— Знову пробилося? — запитав дід.

— Струмочок, — відповів Юрій. — Цівочка.

— От лихо його бери! — вилаявся дід, відсунувши кварту.

Зміна у настрої старого вразила Юрія. Він хотів запитати, у чім річ, однак Бубей випередив його:

— Ти не пив з нього?

— Ні.

— Добре, що не пив.

— Чому?

— Джерело Непийвода.

— Непийвода?..

Юрій — літературознавець, знавець воронезького фольклору. Назва зацікавила його.

— Вадливе джерело, — продовжував дід. — Ніхто не п’є з нього, хіба що відьми.

У Юрія видовжилося обличчя.

— Відьми і перевертні, — ствердив Бубей.

От уже чого не чекав Юрій у вік електроніки!

— До нас було, — говорив тим часом Бубей. — Дід мій розповідав, а діду моєму його дід. Отож джерелу цьому вже за нашої пам’яті двісті літ. Нечисте місце. Гора нечиста і джерело.

— Що ж там такого? — запитав Юрій.

— Різне. Чоловіки з тієї води вовками виють. Жінки на стіну лізуть. Декотрі у птахів перетворюються і у звірів. Було — і на мітлі літали.

Про те, що Урал славиться фольклором, Юрій знав. Пам’ятав книги Бажова. Шкодував, що пізненько народився, не зустрінеться з автором “Хазяйки Мідної гори”. І от перед ним живий казкар. Юрій ловив кожне слово Бубея.

— Чого там, у кого хочеш запитай, — продовжував дід. — За моєї пам’яті Лелька Козоєва напилась тієї води, так, знаєш, на зозулю обернулась. Тільки й чути було: “Ку-ку!..” По деревах лазила вдень і вночі. Поки не впала і не вбилася на смерть. Тоді й порішили селом захарастити джерело. Накидали каміння — вгомонили. А це, бач, знову пробилося. Ти, хлопче, не пив?..