Михайло Грєшнов - Північна зірка

— А чому не займатися абстрактними темами? — тим часом розвивав він свою думку. — Необхідно досліджувати все. Досвід відкриттів переконує нас: і хмари треба вивчати, і гриби, і політ метеликів. Вивчали плісняву — відкрили пеніцилін; милувалися крилами бабки — і знайшли спосіб нейтралізувати руйнівний вплив флатера…

Сонце опустилося за скелі. На галявині стало прохолодніше, похмуріше. Сутінки побігли схилами, заповнюючи долину синім і фіалковим світлом. Ми з Бєльським рушили стежкою.

Моєю мрією було потримати у руках його дивовижний зіркофон. Ми вже спустилися з гори наполовину, коли мені вдалося заволодіти приладом. Альпійський мак і рододендрон усе ще були у моїй руці. Я підніс прилад до віночків маку і знову почув музику — ті ж два голоси, високий і низький, що, зливаючись, вели неземну мелодію. Здавалось, від музики ллється аромат, ледь гіркуватий, як від мигдалю, бентежний і тужливий.

— Борисе Андрійовичу, — звернувся я до старого, — вам зрозуміла мова передач?

— Музика, — відповів він. — Частіше від усього це музика, а її можна зрозуміти. Музикою легко передати радість, надію, заклик, відчай. Усе це є в зоряних мелодіях.

Бєльський примовк, уповільнив ходу.

— Одного не можу збагнути, — сказав він, — про що промовляють тюльпани?

— Чому тюльпани? — запитав я.

— А ось послухайте. У мене є запис… — Бєльський дістав з кишені картонну коробку, подлубався у ній, вийняв обривок стрічки. — Дайте лишень на хвилину. — Взяв з моїх рук зіркофон. Клацання — стрічка вставлена. — Слухайте.

З динаміка полинули шелестіння, шепіт, невимовно далекий, таємничий. Здавалося, це шарудіння дощу по дахові: можна було простежити сплески окремих струменів, дзвеніння краплин. Однак це було і не перше, і не друге. Звучав живий голос, і ті ж сплески можна було уподібнити до зітхань і пауз між фразами. Минали секунди, хвилини, шепіт не вщухав — так само дзвеніли краплини, чулися зітхання і шепіт таємничої передачі.

— Це Міцар, — пояснив Бєльський. — Подвійна зірка у сузір’ї Воза.

Можливо, уперше за всю розмову з Бєльським я відчув фантастичність зустрічі з цією дивовижною людиною. До цього моя увага була поглинута зіркофоном, дивами, які показував і про які розповідав Бєльський. Звідки він, хто він, цей старий? Чому ніхто не знає про нього, про його відкриття? Що він робить на цьому гірському курорті?.. Я обернувся до Бєльського:

— Розкажіть про себе, хто ви?

Бєльський не відповів на запитання, можливо, не розчув: ми продиралися поміж кущів, раз по раз доводилося відводити гілки рукою, щоб не подряпати обличчя. Близько хвилини, мабуть, Бєльський не відповідав: чулося хрупотіння глиці, шелестіння листя. Може, Борис Андрійович не хотів розповідати про себе? Я вже приготувався було повторити запитання, однак він заговорив сам.

— Я вже розповів, — відгукнувся він у темряві, — майже все про дитинство, про навчання, винахідництво. Що ж іще розповідати? Пенсіонер я, — ніяково признався він. — Сім років, як вийшов на пенсію. За віком і за стажем. — Знову ці слова прозвучали у нього так, ніби вимовляти їх йому було незручно. — Родини не маю, — продовжував він. — І не мав. Перекотиполем, бурлакою називають таких, як я… А може, так воно й ліпше.

Мені здалося, що він усміхнувся. Я згадав його усмішку, зніяковілу, неуважну. Дивна, непристосована людина: володіє таким винаходом і, здається, має його за ніщо. Або не знає йому ціни. Або ніхто не розуміє його. Он і я з перших фраз подумав, що він несповна розуму.

— Так я вільніший, без родини, — говорив Бєльський. — Мандрую по країні. Приглядаюся до квітів. Був на Памірі, у Криму. Зараз ось тут. Зупинився у будинку для приїжджих… Пишу монографію. Не можу підібрати назву. Можливо, це буде “Квіти і космос”. Звучить непереконливо, по-дитячому… Треба б ще поїздити по світу, — продовжував він, — зібрати трохи більше матеріалу. Хочу побувати в Австралії. Дізнатися, про що промовляють Канопус і зірки Центавра…

Говорив він нудно, нецікаво, мовби йому не хотілося розповідати про себе. Це була проза після високої поезії про квіти і про зірки, якою він щойно жив. Він відчував цю прозу і на півслові урвав розповідь.

Решту шляху ми пройшли мовчки, кожен думаючи про своє: Бєльський, мабуть, про зірки; я про завод, лабораторію, про дисертацію, яка пишеться дуже важко. Що б сказав про мою дисертацію Бєльський, якби його запитати?..

Ні, про це я його не питатиму. Це не головне. Головне у ньому самому — щось незвичайне, неповторне.