Леонід Панасенко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

— Досі ви платили за шанс, — спокійно відповів біолог. — А тепер треба платити за предмет. Предмет, який щонайбільше через півтора року зробить вас наймогутнішою людиною у світі.

— Це все солодкі слівця… Послухайте, Спільмане, в угоді йдеться про створіння, яке мало б саме віднаходити собі корм. А ваш м’ясний гриб, за словами Перери, вимагає, щоб його годували. Отже, формально ви не виконали зобов’язань.

— Коли підходити формально, Таппінгере, то до завершення теми залишається ще п’ять років. Отож вам доведеться почекати, поки в нашого м’ясного гриба виростуть ноги.

— І почекаю, — глузливо сказав Таппінгер і поклав трубку.

Сельва дихала випарами болота, густим від вогкості і гниття повітрям. Пасат ліниво котив важкі хвилі того повітря до затоки, і двом, чоловікам, які лежали при самій воді на прохолодному піску, воно здавалося віддихом ситого звіра. Вряди-годи із сельви долинало вуркотіння, зітхання, а часом і рикання. Була ще рання година. Лементували голодні чайки і білими блискавицями падали в каламутну воду.

— Габрієлю, навіщо тобі, власне, той замок? — обізвався гладкий чоловік з індіанським обличчям.

— По-перше, не лише мені, а й тобі, а по-друге, цей замок мені подобається, і місцевість гарна, — відповів його худорлявий товариш.

— Можна подумати, що ти все життя тільки й жив, що по замках.

— Ні, Семе, я не жив по замках. Я одна з тих мурашок, які кубляться в міських кам’яницях. Тільки багаторічна економія дала змогу старому заплатити за моє навчання в коледжі, а от утримувати мене він уже не мав сили. Доводилося підробляти. Розвантажував вагони з коксом, чистив каналізацію, а одного разу з гуртом таких як сам потрапив на холодильник скотопромислової компанії складувати м’ясо. Семе, скільки там м’яса! І на кожній бичачій туші фіолетове тавро компанії. Ліфти піднімали нові й нові штабелі на восьмий, дев’ятий, а потім і десятий поверхи; кожен поверх завдовжки з вулицю. Може, від холоду, температура там постійна — мінус п’ятнадцять, я відчув себе раптом серед трупів замордованих тварин. Це тоді спало мені на думку створити штучну істоту: безглузду, з нерозвиненою нервовою системою і єдиним інстинктом — їсти. Ця істота мала б розмножуватись вегетативно, як рослина або низькоорганізова. на тварина, а швидкість її росту мала в багато разів перевищувати швидкість росту дощовика. Півроку я віддав бібліотекам. А тоді зважився виступити.

— Я пам’ятаю той виступ, — промовив індіанець. — Але, слухаючи твої тиради на захист тварин, я думав про людей. Я бачив провінційне індіанське містеч’ко, в якому люди їдять м’ясо тільки на свято, я бачив тисячі напівголодних студентів, одним із яких, був і сам… І вже тоді знав, чим це скінчиться: хтось із “акул” іще більше натопче собі калитку на тому винаході — а що ідея з часом стане винаходом, у мене не було сумніву. Я довго вагався, перш ніж пристати на твою пропозицію співробітничати. Та потім мені спало на думку, що коли хтось із промисловців і урве від того винаходу, то це станеться завдяки конкуренції, а отже неминучому зниженню цін на м’ясо. Люди зможуть хоч попервах наїстися досхочу. Це вже був той розумний компроміс між власною шкурою та інтересами суспільства, який надавав мені моральне право взяти участь у твоєму ділі. — На вилицюватому обличчі індіанця блукала іронічна посмішка.

— Семе, тоді на засіданні наукового товариства серед слухачів була ще одна людина…

— Знаю. Ота руда дівчина з економічного факультету. Марієтта, здається.

— Так. На останніх двох курсах у мене з нею був роман. Вона водила мене по своїх родичах, багатству яких я міг протиставити лише свої успіхи в навчанні. Одного разу її старий забрав нас на цілий місяць до їхнього маєтку, який вони скромно називали віллою; то був замок у хащах Амазонки. Звісно, ніяких доріг, крім злітної смуги. Будували його з місцевого граніту, решту будматеріалу доправляли вертольотами. Батько пишався тим замком, а вона — батьком. Треба сказати, її старий— чоловік компанійський і мужній. Не всяк відважиться полювати на кайманів, а він полюбляв це заняття, ще й мене брав з собою. До того ж він не належав до числа тих багатіїв, які конче прагнуть підшукати своїм дітям до шлюбу рівню. Так от, Семе, дні, що їх я провів у тому замку з рожевого граніту, були найщасливішими. І найтрагічнішими, бо я тоді зрозумів, що влитися в родину Марієтти — все одно, що відмовитися від самого себе… Відтоді я потай мрію про замок, схожий на той, у якому я зазнав радості, але власний.