Леонід Панасенко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Засмагле тлусте обличчя Перери раптом почало наливатися кров’ю.

— Послухайте! Виходить, ви нагодували мене м’ясом отого монстра! — в голосі велетня забриніла погроза.

— Нагодували, Джюре, не те слово, — незворушно відказав чоловік у сірому. — Почастували. Дікове м’ясо за смаковими якостями і поживністю перевищує кращі сорти свинини, яловичини та й будь-якої свійської і дикої тварини. Ходімо, покажу висновки спеціалістів.

Сусідню із сажем кімнату було заставлено новітнім біохімічним обладнанням. Чоловік у халаті витяг із бюро товсту теку, клацнув защіпками і поклав перед Джюром папушу грамот і актів експертиз. На деяких стояли герби наймогутніших м’ясних синдикатів.

— Тут грамоти на м’ясо нової породи свині, — нерозуміюче зауважив Джюр.

— А ви б хотіли, щоб, надсилаючи на експертизу м’ясо нашого Діка, ми приклали ще й біотехніану документацію? — іронічно мовив чоловік.

— То що передати Мартелю Таппінгеру? — запитав Перера, коли вони знову вийшли в коридор.

Худорлявий підійшов до морозильної установки і витяг звідти загорнуту в целофан брилу мерзлого м’яса.

— Оцей гостинець, — відказав він, — і додав. — Техніко-біологічну документацію ми передамо президентові компанії в обмін на документ, у якому значитиметься, що ми із Семом, а не він, є володарями цієї вілли і 2500 акрів землі.

— Жартуєте! — Лупаті очі Перери раптом недобре спалахнули.

— Анітрохи, Джюре. Чи знаєте ви, що собівартість кілограма цього поки що експериментального м’яса в сотню разів нижча за собівартість найдешевшої свинини? А уявіть господарство, в якому буде мільйон Діків, і прибутки від цього. Дещиці їх вистачить, щоб відлити нам із Семом золоті пам’ятники. А я не казав іще про мораль. В усьому світі щодень везуть на вбивство мільйони голів безвинних, лагідних і відданих людині тварин. Убивають, щоб їх м’ясом напхати животи двоногим, більшість із яких тільки й відрізняється від бідолашних жертв наявністю злості, пихи і зажерливості. Ми позбавимо людство цього гріха. У істоти, яку ми виростили, майже немає нервової системи. У Діка немає голови. Це скоріше “біологічна установка” для продукування натурального м’яса, у смакових якостях якого у вас, Джюре, здається, немає сумніву, — чоловік з усміхом глипнув на грубий живіт Перери.

Трава лежала при самій землі, і від того з вікон здавалося, що дме сильний вітер. Насправді ж, вийшовши на подвір’я, Перера і чоловік у сірому не відчули й подиху; траву прибив до землі учорашній мусон, який віяв з океану цілу добу. Ступаючи в незайману зелень, Перера запитав:

— Ви що, зовсім не виходите на подвір’я? Довкола жодного сліду.

— Нам не до прогулянок, — відказав чоловік, перекладаючи брилу м’яса на друге плече й підводячи очі. — Зверніть увагу, Джюре, на ту хмару.

Над стрілчатими вежами замку вився клубок рудих газів. Ті гази, як іржа; вкривали чисту блакить неба.

— То Дікова робота, — пояснив чоловік. — Ото й усі відходи виробництва… Хоча, певніше сказати: новий вид сировини. Ми пропускали ті гази через хроматограф — гамма азоторганічних сполук! Разом із цехами по виробництву Діків треба проектувати й азотнотукові заводи.

Підійшли до літака. Перера, перед тим як залізти в кабіну, спробував застібнути на собі піджак. Але як війне втягував живота, цього йому так і не вдалося. Ніяково посміхаючись, він сказав:

— Не знаю, як подивиться президент Таппінгер на вашу вимогу, та коли він поцікавиться моєю думкою, я підтримаю вас. І знаєте, з яких міркувань? З морально-етичних. Я починав свою кар’єру на іподромі. Не посміхайтесь, підлітком я був тонким, як лозина; кінь не відчував моєї ваги. І ось тоді я дізнався, якими розумними і відданими можуть бути тварини.

Перера взяв у чоловіка кавал м’яса і поклав на заднє сидіння. Тоді сам ступив на крило, літак аж хитнувся під його вагою.

Наступного дня тишу підземелля розітнув телефонний дзвінок. Біолог, що сидів біля бюро, хоч і очікував на дзвоник, проте здригнувся.

— Це вілла Таппінгера? — почувся у трубці жіночий голос.

— Поки що, — мовив з усміхом.

— З вами говоритиме президент компанії.

І одразу ж прозвуча’в деренчливий, як у цвіркуна, голос Мартеля Таппінгера:

— Алло, це ти, розбійнику?

По миті замішання біолог відказав:

— Я, патроне.

— Слухай, чи не забагато ви хочете за свою роботу? Знаєш, скільки грошей ми вгатили в обладнання, реактиви, платню вам, я вже не кажу про амортизацію вілли і таке інше… — скотопромисловець говорив швидко й уривчасто, ніби випускав черги із автомата.