Леонід Панасенко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

— Згинь, нудьга, пропади! — вигукнув він і, спершись на педаль-стремено, скочив на уявного коня.

Радісно засвистів вітер. Спиці заряхтіли й розчинились у просторі. Шини припали до землі.

Метрів за триста Рей збавив темп — ні, не злетіти вже, не злетіти! А було ж, було: він розганявся на лузі чи з гори, що біля кар’єру, розганявся й заплющував очі, і тіло його невагомо злітало разом з велосипедом, і маяла чуприна… Було!

Злість на продюсера минула. Людина він не дурна, але безмежно набридлива. Точніше — нудна. Про силу розуму він, може, й має певну уяву, та що він може знати про силу пристрасті?

Велосипед, мов кінь, котрий добре запам’ятав шлях додому, привіз його до річки. Рей часто гуляв тут. Пологий берег, пісок, мокрий і важкий, ніби погані спогади, небалакуча вода. Так було тут кожного ранку. Та сьогодні сонце, напевно, переплутало в гримувальній костюм — замість жовтневого, підбитого туманами, срібним павутинням та холодною росою, одягло серпневий — і річка аж сяяла від задоволення, бурмотіла щось ласкаве й незрозуміле. Чиста далечінь відкрилась обабіч її берегів, і стало чути, як падає листя.

“А що я знаю про. пристрасть? — подумав письменник. — Я бачив у ній тільки первинну суть. Увесь світ, людина, все суще, безперечно, — прояви пристрасті. Що там говорити: саме життя як явище, — це пристрасть природи. Та єї зворотний бік медалі… Я створюю в уяві цілі світи. Це, напевно, найтонша матерія пристрасті, й водночас, хоч як це сумно, я згоряю. Яке безглуздя — пристрасть, народжуючи одне, спалює інше. Закон збереження пристрасті…”

І ще він подумав: для того, щоб розвіяти нудьгу, було б непогано поїхати. Куди-небудь. Подалі.

Він поглянув на небо. Небо зітхнуло, і вздовж річки пролопотів швидкий дощик.

— Дугласе! — неголосно покликали його.

Письменник швидко озирнувся.

Ніде нікого.

Берег безлюдний, а ліс далеко. Там підібралася компанія в’язів, дубків та кленів. У дитинстві він бігав туди по дикий виноград. Це була пристрасть до всього недозрілого — кислющих яблук, зелених пуп’янків суниць…

— Зачекайте хвилинку, — попросив його той самий невидимий голос. — Я зараз увійду в тіло.

Рей нарешті помітив, що повітря за десять кроків від нього якось дивно міниться й струмує, ніби там буквально на очах народжувалося марево.

Наступної миті щось неголосно тріснуло й на березі з’явився високий незнайомець, одягнутий у чорну й довгу подобу плаща. Гостро повіяло озоном.

— Не затісне? — співчутливо поцікавився Бредбері й усміхнувся. — Тіло маю на увазі.

— Вибачте, метре. Мовна неточність. Але це справді моє тіло. — Незнайомець увесь подався до письменника, радо вигукнув. — Ось ви який, виявляється!

“Що це? — подумав Бредбері. — Чернець, який захоплюється фантастикою? Чи… Чи просто надто втомивсь. Я славно попрацював у вересні. Та й жовтень був не з легких. Невже уява розігралася так буйно?”

— Заспокойтеся, метре. — Незнайомець зупинився. — Ви абсолютно здорові. І я так само реальний, як і ви. Вибачайте за ці слова: мені не з руки вчити вас, як треба ставитися до Чуда. Що стосується мого одягу, то це захисна накидка. У вас тут надзвичайно високий рівень радіоактивності. Вдома на мене чекає ретельна дезактивація.

Бредбері вже оволодів собою.

— І далеко ваш дім? — запитав він, уважно розглядаючи незнайомця.

— Далеко, — відказав той. — У дві тисячі шістсот одинадцятому році. Я — Президент Асоціації шанувальників Бредбері. Я прибув за вами, метре. І хочу одразу зауважити — у нас обмаль часу.

— Дякую, я зворушений увагою! — засміявся Рей Дуглас. — Зустріч з читачами? Лекція? Я готовий. — І здивувався, похитав головою. — Дві тисячі шістсот одинадцятий… Невже знають?!

Тепер усміхнувся Президент.

— Вас чекають у всіх Населених світах, — пояснив він, і його бліде лице ледь-ледь узялося рум’янцем. — Це велике щастя, що ми можемо вас урятувати. Ходімо, Дугласе! Ви проживете щонайменше ще вісімдесят-дев’яносто років і напишете купу пречудових книжок. Тільки наш світ зможе дати вашій пекельній уяві справжню поживу. Ви будете перекидати сонця з однієї руки в іншу, немов печену картоплю.

— Про що це ви? — із затамованим болем запитав письменник. — Піти? Зараз? Назовсім? Серед білого дня і сповна розуму?

— Ви вже далеко не юнак, — м’яко зауважив посланець з майбутнього. — Виростили дітей, сягнули вершин слави. Ви вже нікому тут нічого не винні. Коли вам байдуже, що на вас чекають сотні мільярдів моїх співвітчизників, то подумайте хоч раз про себе. Ходімо, Дугласе! У нас лишилося двадцять дві хвилини.