Володимир Іванченко: Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

— А зараз ти стверджуєш?

— Три кобилиці підряд — забагато.

— Це не відповідь, мамо.

— Гаразд, Реді, скоро з’ясуємо. Давай кухоль, мені пора готувати обід. Тату, тобі нічого не потрібно?

— Ні, Агнес.

— Може, вам? — вона звернулася до мене.

— Дякую, місіс Агнес. Знову на дві години ми лишились утрьох.

Старий, який невдоволено сопів при невістці, снував далі перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо і якось із надривом:

— Ти пам’ятаєш, Ред, я тобі розповідав, як мені довелося вбити свого боцмана. Зі мною тоді були твій батько і дядько Річард. Річардові ще не минуло й вісімнадцяти, він був такий, як ти, Реді. Ми полювали біля Землі Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вільсон зчинив паніку, боявся, що ми потонемо. Ти пам’ятаєш, Ред, чому я вбив Вільсона?

Юнак знову спохмурнів:

— Годі, набридло!

— Ні, Реді, ти повинен вислухати. Вільсон був непоганим хлопцем, і мені шкода його. Він не вмів тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце і така ж гаряча голова, то з нею краще не зв’язуватись. Піддавшись паніці, ми б усі загинули, всі Девіси. Я вбив Вільсона, і бог мені суддя. Нехай він покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий гріх, Реді, щоб урятувати рід Девісів. Твій батько і дядько Річард були останніми з нашого роду, і я не міг їх втратити. Ти, Реді, дурненький хлопчик, якщо не розумієш, чому я взяв на себе такий гріх.

— На твоїй душі гріхів, як на вівці бліх.

— Ні, Реді, у мене один тяжкий гріх. Ти пам’ятаєш, я розповідав тобі, як Вільсон врятував мені життя. Коли ті троє побачили у мене котикові шкури, я зрозумів, що вночі вони вб’ють мене. Але Вільсон упорався з ними, і я дав слово, що візьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволені. Так, Реді, мій великий гріх — тільки смерть Вільсона. І вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тільки ти можеш продовжити рід Девісів.

Слухаючи діда, Ред нервово кусав губи. Від слів старого його всього пересмикувало.

— Ти чуєш, Алеку, він хоче сказати, що вбив того Вільсона заради мене. Коли я народився, Вільсона не було на світі вже двадцять п’ять років.

— Мабуть, дід мав на увазі онуків. Ти, Реді, даремно на нього гніваєшся, він турбується за твоє життя.

— Від його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острів, і сидимо на ньому, як індіанці. Ти тут кілька днів, а я, крім Нью-Айленду, нічого не бачив. Навіщо мені таке життя?

Під столом прокинувся золотоволосий пінгвін. Підхопившись, він очманіло подивився на всі боки, хвилину постояв нерухомо, потім важно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його коліно, птах чекав ласки. Відштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:

— Піди, Мак, скажи цьому хлопчикові, навіщо людині життя.

Пінгвін сердито засичав, але, діставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись біля його ліжка, він склав на білих грудях маленькі чорні крильця і неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд ніби промовляв: “Вибач, Ред, мене примусили підійти до тебе”. Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спілкування з ним. Цього разу, одначе, йому нічого не загрожувало.

— Дивись, діду, навіть Мак на тебе ображається, — несподівано засміявся Ред. Потім, звертаючись до мене: — Тобі подобається наш Мак?

— Він дуже милий.

— Йому всього два роки. Коли він був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Макові був би кінець. Я його вилікував. Він визнає тільки мене й діда.

Я сидів у кріслі, оббитому бичачою шкурою, і гортав “Ілюстровані лондонські новини”. Після тісної корабельної каюти маленька Редова кімната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сірого базальту камін, широке дерев’яне ліжко, стіл, застелений голубим оксамитом. На вікнах — важкі блідо-зелені гардини. У правому кутку — масивна етажерка. Старі видання Шекспіра, Байрона, Діккенса і Фенімора Купера. Два томи Мопассана: “Життя” і “Любий друг”. На нижній і двох горішніх полицях — пошарпані комплекти “Ілюстрованих лондонських новин”. Над Редовим ліжком уся стіна була обклеєна кольоровими журнальними фотографіями жінок.

— Так, Реді, я знаю, мій хлопчику, що тобі потрібно, — кинувши погляд на стіну, сказав старий, його люлька давно погасла, але він усе ще тримав її в зубах, для його віку навдивовижку міцних і білих. — У мої роки про це вже не думають. Я забув, Реді, що життя без життя не буває.

Зітхнувши, він щільніше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись і гріючи змерзлі ноги об тіло лінивого кота, він довго мовчки дивився на полум’я в каміні. Я майже фізично відчував, як у його голові крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарешті старий знову заговорив: