— Гаразд, — сказав я, знизуючи плечима.
— А скільки вам не шкода? — Свою одеську манеру ставити запитання Залман Аронович зберігав за будь-яких обставин.
— Та беріть півлітра! — раптом розхрабрився я.
Потім у мене сяйнула думка: “Півлітра — це ж восьма частина всієї моєї крові!” Але тепер зменшувати щедрість було незручно.
Лікар переклав мою відповідь Девісам, додавши:
— Містер Іванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.
І, готуючи прилад для переливання крові, заходився розповідати, хто такі були запорожці.
Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав мені, усміхаючись:
— Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцінити, а тепер прошу закачати правий рукав. Візьмемо двісті п’ятдесят грамів, за донорською нормою. Цілком достатньо. На борту є ще люди…
Біля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звільнили від суднових робіт, і ці дні я жив у будинку Девісів. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.
…Старезний Джон сидів у кріслі-качалці. Він підсунувся ближче до каміна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубі вовняні шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому році життя людині нелегко зігрітись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Біля його ніг на збитій брудно-бурій овчині лежав рудий вогнеземельський кіт, великий і жирний. Час від часу старий обережно ставив на нього холодні ступні. Сонно мурликаючи, кіт покірно грів їх своїм тілом.
Із вицвілих очей старого котилися сльози. Вони стікали по його зморшках, як стікає роса по корі старого дерева. То були сльози, які не виражали ні горя, ні радості. Сльози мерзлякуватого діда. Обличчя Джона вже минуло ту стадію, коли шкіра людини стає в’ялою. Зморшки висохли і від сухості ніби потріскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.
Старий курив закопчену глиняну люльку.
— Якщо Девісів не вішали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, — сказав він гордо, його примружені білясті очі осудливо дивилися на онука. — Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.
— Сто разів чув, — огризнувся Ред.
Сварка між ним та дідом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:
— Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двічі Девіси ніколи не любили.
Обкладений подушками Ред сидів у своєму ліжку. Після операції йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожеві жилки. За рекомендацією лікаря місіс Агнес поїла сина овечим молоком. Через кожні дві години вона з білим емальованим кухлем приходила в кімнату.
— Як справи, Реді? — питала з життєрадісною усмішкою. — Ось твоє молоко.
Стомлені голубі очі Редмонда були байдужі.
— Дякую, мамо, — сухо відповідав він. У присутності діда Ред витримував характер.
Мати, здавалося, не помічала похмурого настрою сина.
— Ти знаєш, Реді, біля вівчарні зацвіли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла ці маки?
— Ні, мамо.
— Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвіли маки! До весни ще так далеко.
Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повільно пив молоко, місіс Агнес стояла біля його ліжка і розповідала всілякі новини. Голос у неї був співучий і лагідний, проте без натяку на сентиментальність.
На вигляд їй можна було дати років сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку підкреслювало строге чоловіче вбрання: картата сорочка, широкий шкіряний ремінь, галіфе і хромові чоботи. Коротко підстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвітреному здоровому обличчі яскраво вирізнялися майже дитячі губи, трохи розтулені у блискотливій білозубій усмішці. Розумні сірі очі, заховані за окулярами, свідчили про натуру спокійну і розважливу, але усмішка надавала їй завзятості жінки, завжди готової повеселитись.
— Ага, Реді, я забула тобі сказати. Здається, твоя Матільда сьогодні надвечір буде з лошатком.
Ред мовчки кивнув головою.
— Ти не радий?
— Ні, мамо, я радий. — Було видно, що новина його справді втішила. Опустивши на коліна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усміхнувся: — Приведе третю лошицю.
— Ні, Реді, я думаю, тепер у Матільди буде жеребчик.
— Ти й минулого разу так казала.
— Ну, ні, Реді, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це різні речі.
Читать дальше