Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

Я жахнулася від цих слів. Я знала синові вади, але щоб так думати? А Петер продовжував: “Йому вже дванадцять років. Я не тільки не зробив його своїм помічником, але навіть не прищепив йому найменшої любові до фермерської праці. Він живе поза цим світом. Його майбутнє мене лякає. Поки він дитина, поки є ми, нічого не трапиться. Але далі… Що буде потім? Він малюватиме пейзажі, ферма розориться, господарство захиріє, і Джона чекатиме жебрацтво. Розраховувати на підтримку родичів — марно. Ділові люди ділової Америки лише насміються з нього”.

Але Петер не змирився з долею. Він зважився на крок, після якого настала розв’язка…

Місіс Стрефорд замовкла. Вона вже не дивилася на своїх слухачів, котрі не перебивали її жодним словом. Вона сиділа з опущеною головою, повільно терла пальцями кінчики хустини, наче хотіла вилущити соняшникове зерня. У яскраво освітленій кімнаті сумне обличчя місіс вражало надзвичайною блідістю. Ні Яремчук, ні Іванна не зважувалися порушити мовчанку. Звичайно ж, місіс продовжить розповідь, як тільки вгамує пекучі спогади.

— Петерів дядько — той самий, з Північної Кароліни, — виявився родичем не байдужим. Ми листувалися з ним дуже рідко. Ще менше зустрічалися. Але створювалося враження, що його теж глибоко хвилює доля нашого Джона. Тож коли надійшло запрошення погостювати в нього на різдвяні свята, ми зібралися їхати втрьох. У дядьковому домі було багато людей, мабуть, високоосвічених, талановитих і відомих у певних колах. Ми вгадували про це з їхньої манери триматися, вміння вести розмови. Нам з Петером почувалося ніяково у цій компанії. Ми просто розгублювалися, коли хтось із гостей звертався до нас. Добре виховані і делікатні люди, помітивши нашу “суспільну некомпетентність”, особливо не надокучали. Щоправда, дядько поводився з нами зовсім не так, як поводяться з бідними родичами. Він робив вигляд, ніби йому було байдуже, хто яке місце займає в суспільстві. Своєю поведінкою він підкреслював однакову шанобу до кожного. В розпал загальних веселощів дядько покликав мене з Петером до однієї з кімнат, де на м’якому дивані сидів чоловік із сигарою в зубах і гортав якийсь журнал. Він підвівся назустріч, а дядько відрекомендував: “Знайомтесь, Френк Ервін — головний лікар нейропсихіатричного інституту”. Нам з Петером не довелося називати себе, бо лікар, тиснучи руки, сказав: “Я знаю сім’ю Стрефордів заочно”. Дядько пояснив, що ця зустріч не випадкова, що з містером Ервіном він давно мав розмову про нашого Джона і містер Ервін обіцяв допомогти. Нашу зніяковілість лікар зрозумів по-своєму: “Я заходив до кімнати, де граються діти, і кілька хвилин спостерігав за вашим сином. Звичайно, це дуже мало, щоб встановити діагноз. Хоч і таке спостереження наштовхує на певні висновки. Але, як кажуть, з висновками поспішати не будемо. Гадаю, ви не станете заперечувати, якщо вашого сина ми візьмемо для обстеження до інституту”. Тут же дядько вибачливо додав: “Стрефорди, на жаль, мало знають про ваш інститут. Вони зайняті своєю фермою. Але якщо поцікавляться більше, то слава інституту, престиж його лікарів викличуть у них захоплення. Гадаю, вони розумно оцінять вашу пропозицію. Бо хто ж з батьків не хоче мати дітей справді дужих, сповнених життєвої енергії і сили, працелюбних?”

Отакою несподіванкою ознаменувалися для нас гостини у родича. Опісля дядько детально інформував нас про знаменитий нейропсихіатричний інститут. Він показував численні вирізки з газет і журналів, фотографії, висловлювання вчених, лікарів і колишніх хворих про надзвичайно ефективні методи лікування, запроваджені в інституті. Ми переглядали окремі статті, в яких часто повторювались терміни “психохірургія”, “генетична інженерія”, “гіпнотичне навіювання”, “електрофізіологія”, “імплантація електродів у мозок”, і нас усе більше охоплювала внутрішня тривога. Невже наш син справді хворий? Дядькові наші сумніви здалися смішними й дивними: “Френк Ервін особисто огляне вашого сина. І будьте певні, лікування в інституті проводиться не заради розваги. Його прагнуть сотні хворих — дорослих і юних. І якщо мені пощастило домовитись з містером Ервіном, то треба скористатися цим”.

Залишалося висловити дядькові свою вдячність за турботу, хоч про будь-яке лікування сина ні я, ні мій чоловік ніколи не заводили й мови. Напевне, наші враження про дивну поведінку Джона він сприйняв по-своєму і замість співчуття почав активно діяти. Домовленість із лікарем, на нашу думку, підтверджувала впливовість і авторитет дядькової особи в усьому штаті і його чуйне ставлення до нас, своїх родичів. Але дати згоду на те, щоб відправити сина до нейропсихіатричного інституту, ми зважилися не одразу. Все, повторюю, було для нас дуже несподіваним, раптовим. Треба було якось отямитися, перш ніж прийняти рішення. Та й дядько розумів наш внутрішній стан. “Ви повернетеся додому, — казав прощаючись, — і ще раз добре поміркуєте над моєю пропозицією. Джон — не маля, котре легко облестити казкою або гарною легендою. І хоч інститут — не сільце для вільної пташки, хлопчину слід відповідно підготувати. З його вразливістю будь-яка несподіванка негативно вплине на нервову систему. Якщо будете вигадувати казку, то дуже правдоподібну. Однак треба, щоб син з охотою або цікавістю їхав до інституту”.