Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

За сніданком Василь знову нагадав матері про свою зустріч із Саврюком. Мати не поспішала з відповіддю, і хлопець уже вирішив, що вона підшукує переконливі докази супроти звабливої пропозиції Михайла Омеляновича. І Василь сам пішов на виручку:

— Я, мамо, не наполягаю. Мені справді дуже хочеться до моря, але я можу зачекати, доки повернеться батько.

Іванна губилася в здогадах. Звиклий до розваг Саврюк добровільно бере з собою у відпустку десятирічного хлопця… Відмовитися від запрошення неважко. Проте чи варто? Саврюк уміє не тільки сам розважатися. З ним і Василько не нудьгуватиме. Навряд чи є тут корисливі мотиви. Може, просто забажалося проявити гуманність. Павло в космосі. У хлопця канікули. Все ж з висновками поспішати не треба. Товариський Саврюк далеко не простакувата людина. Посилатися ж на раптовий прояв емоцій і почуттів, знаючи Михайла Омеляновича…

— Ти, синку, маєш відповісти про свою згоду сьогодні? Гаразд, після обіду вирішимо остаточно. Я зайду в інститут до Андрія Степановича — треба дещо з’ясувати, потім — на виставку, довго там не затримаюсь і повернуся додому. Ти збирався в кіно?

— Ні, в бібліотеку з Толею Кавуном. Хочемо позмагатися в конкурсі любителів книги.

Іванна Житник не була професійною художницею. Як і її чоловік, працювала в інституті Яремчука. На посаді дизайнера.

У зв’язку з організацією виставки Андрій Степанович звільнив Іванну від роботи в інституті на чотири дні. І був здивований, коли вона з’явилася в його кабінеті.

— Про успіхи не запитую, — сказав Яремчук, запрошуючи Іванну сідати. — Даруй, що на відкриття не встиг. Обіцяю найближчими днями побувати на виставці.

— Буду рада такому гостеві. Досі не можу отямитись— захмеліла від фіміаму похвали. Один із шановних маестро проголосив: “Цей павільйон не знав подібної виставки, бо кожен її експонат можна без перебільшення назвати шедевром”. Отакої заспівав. Виходить, я неперевершений майстер живопису, принаймні у нашому місті.

— Ти незадоволена високою оцінкою? А втім, самокритичність для митця — ознака його непересічних здібностей. З чим біс не жартує, можливо, мені доведеться гордитися тобою не менше, ніж науковими світилами, котрі працюють у нашому інституті.

— І ви тієї ж, Андрію Степановичу. Мене, якщо правду казати, вразила не похвала, а зустріч з матір’ю Стрефорда.

— З матір’ю Джона Стрефорда? Астронавта?

— З нею. Вона приїхала з туристською групою. Літня посивіла жінка з глибокою печаллю в темних очах. Відрекомендувалась: “Місіс Стрефорд”. Це прозвучало, як: “Ви, мабуть, пізнаєте”. І я справді одразу здогадалась, хто вона. Мені ледве вдалося позбутися гамірливого оточення, і ми з місіс Стрефорд усамітнилися у невеличкій кімнатці. Місіс пояснила, що зовсім випадково дізналася про відкриття виставки “художниці Іванни — дружини астронавта Павла Житника”. Місіс дуже хвилювалася. “У вашій творчості, — зауважила вона, — зовсім немає космічних мотивів. І єдиний портрет “Мрії астронавта” здається випадковим експонатом на виставці. Мріями астронавта можна назвати всю виставку — оті пейзажі, етюди, естампи, де все земне, до болю рідне. Джон у дитинстві теж любив малювати. А потім…” На очах місіс Стрефорд з’явилися сльози. Мабуть, спогади заважали їй розмовляти спокійно. Я запросила місіс до себе додому. Вона обіцяла бути сьогодні ввечері. Приходьте й ви, Андрію Степановичу. Гадаю, їй буде приємно познайомитися з директором відомого інституту.

— Дякую. Прийду обов’язково.

Іванна підвелася, потім, ніби вагаючись, сказала:

— Саврюк запрошує мого Василя з собою у відпустку. Хлопець дуже хоче до моря. Відмовити серйозних причин немає…

— То й відмовляти не треба. Канікули закінчаться, а він усе літо протовчеться вдома. Чи не так?

— Я думаю, як Павло поставиться до цього. Між ним і Саврюком свої стосунки, не зовсім зрозумілі для мене.

— Оце вже даремно. Я трохи знаю обох — і Павла, і Михайла Омеляновича. Якими б не були стосунки між ними, у даному випадку обидва стануть вище їх. Власне, один — Саврюк — уже став, а другий… Через кілька днів — за програмою польоту — має відбутися перший сеанс телезв’язку астронавтів з рідними. Цей сеанс можна провести, скажімо… завтра. І батько порозмовляє з сином. Так що лаштуй Василька в дорогу.

Будинок, у якому мешкала сім’я Житників, був недалеко від Інституту космічної навігації. Пішки, не кваплячись, можна дістатися хвилин за п’ятнадцять, але Яремчук вийшов раніше. Майже весь день провів в інституті — телефонні дзвінки не вгавали. В обід, коли зайшов до їдальні, підключилася міжнародна лінія: з Міжнародного центру по координації космічних польотів запрошували на черговий симпозіум. Час не дуже вдалий. “Беркут” наближатиметься до гальмівного пояса Стрефорда, і треба обов’язково бути в інституті. Андрій Степанович хотів, щоб у ці дні всі працівники були на місцях. Декому відмовив у відпустці, а декого попередив, щоб повернулися за першим викликом. А тут треба самому залишити інститут. “Ні, хай вирішує Стрепетов — домовляється, переконує, зрештою, підшукає заміну, якщо симпозіум не може ніяк обійтися без нашого представника”.