Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

Озирнувся на кроки. Поруч зупинився Василько — син Житника.

— Здрастуй, козаче!

— Здрастуйте, Михайле Омеляновичу! Пробачте, не впізнав спочатку. Задивився на табло…

— А записник навіщо?

— Я, Михайле Омеляновичу, веду щоденник польоту. Повернеться батько — подарую. У мене й космічна карта є на стіні. Кожного дня доточую маленький відрізочок дороги до планети Надія.

— Молодець, Василю. Батько твій буде дуже радий такому подарункові. Знатиме, що ти переживав за нього.

— Я не переживаю. Мені просто цікаво вести щоденник. Та й на канікулах нічим зайнятися. Річка, футбол, кіно. Набридає…

Саврюк усміхнувся, зняв з голови хлопця білий берет з мідним якірцем.

— Звідки? Василько зашарівся.

— Це берет сусідського Толі Кавуна. Його брат у морехідному училищі. Толя мені три партії в шахи програв і на три дні дав берет поносити.

— Значить, тобі море подобається? А як же космічна карта?

— Море я тільки два рази бачив, давно. І полюбив. А в космосі не був, не знаю, як там. І в космосі темно, а море синє, і небо над ним теж синє. Повернеться батько, попрошу поїхати разом до моря. Тільки це вже наступного року.

— Чому ж наступного? — Саврюк елегантно припасував берет на хлоп’ячій голові. — Можна й зараз. Я їду у відпустку на Арабатську стрілку. Там і Чорне море близько. Хочеш, візьму із собою? Побудемо вдвох.

— Ви… серйозно?

— Цілком. Нам відведуть кімнату. А жити будемо за власним розкладом. Згода?

— А… батько? Тобто, що мати скаже? І щоденник…

— Ну з мамою домовляйся. І я з свого боку допоможу. А щоденник бери з собою. Будемо слухати радіо, читати газети. Не обов’язково ж списувати все з оцього табло. Щоденник стане ще цікавішим, коли ти не тільки занотуєш повідомлення про політ “Беркута”, а й запишеш свої враження про море. Завтра чекаю відповіді. До зустрічі!

Василько стояв розгублений. Несподівана пропозиція вразила й підкупила. Звичайно ж, до моря страшенно хочеться. “Але мати може не відпустити. Скаже, батько в космосі, ще й ти від мене їдеш… Попрошуся на тиждень. Ні, на три дні. У неї зараз клопоти з виставкою. Буде не до мене”.

Сонце підбивалося вгору, і каштани підкорочували тіні на сірих тротуарах. Саврюк ступав по химерних відбитках густої крони. Дерева саджали двадцять років тому, коли з’явилася нова споруда Інституту космічної навігації. Михайло Омелянович — тоді ще Михась, молодий співробітник однієї з лабораторій — вибирав найкращі, найстрункіші саджанці і підносив до викопаних ям. Працювалося весело, з жартами. “Це буде алея щасливих, бо всі ми мріємо про щастя, — звертався Михась до товаришів. — Це буде алея закоханих, бо всі ми закохані… в науку”. Хтось не стримався, додав: “А найбільше — в дівчат з відділу інформації”. Саврюк розумів — натяк на його адресу. До інститутського відділу космічної інформації ніби спеціально зараховували найвродливіших дівчат. Протягом дня молодий лаборант знаходив чимало причин, щоб зайти до відділу. Там він нікому не набридав, відчував, що подобається явній більшості працівниць. Усе завдяки компанійській вдачі. Хоч, звичайно, зовнішні дані теж робили своє. “Та й, — задоволено думав Саврюк, — ще й тепер справляють враження”.

Настрій — зранку трохи невизначений, як залишився невизначеним і після розмови з Яремчуком, — поступово покращувався. Саврюкові аж ніяк не хотілося повертатись до свого інституту бодай з найменшими ознаками роздратованості. Короткочасна прогулянка Каштановою алеєю підбадьорювала, вселяла впевненість у майбутніх життєвих злагодах. Алея скінчилася, і Михайло Омелянович опинився перед щитом із строкатими афішами. Не зупиняючись, байдуже ковзнув поглядом по рекламних плакатах, але щось змусило глянути ще раз. Ага: “Виставка творів Іванни Житник”. Значить, відкривається сьогодні, о шістнадцятій годині. “Перша персональна виставка художниці Іванни, — майже вголос промовив Саврюк. Довелося зважувати: піти на відкриття чи ні? — Невідомо, чи сподобається мій прихід авторові. Давні стосунки, спогади… Вона ж, напевно, й так дуже хвилюється. Цікаво, чи буде на виставці картина “Мрія астронавта”? Колись репродукції з неї друкувалися на кольорових вкладках журналів. Власне, картина принесла їй перше визнання і славу. Та і я пишався, що портрет астронавта Іванна малювала саме з мене. Ні, краще зателефонувати, привітати з такою подією, заодно й про Василька домовитися. Хоча не варто, — вирішує Саврюк. — Вона неодмінно подзвонить сама. Йдеться ж про її сина”.