Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

Звістки про сина надходили не від Ервіна, а від дядька. Джона зарахували до однієї з груп його ровесників. Отже, хлопці не нудьгують, тим паче що для них влаштовуються всілякі розваги. За хворими (значить, син по-справжньому хворий, вирішили ми) прекрасно доглядають, батькам турбуватися нічого. Щоправда, процес лікування може затягнутися на півроку, зате гарантія на одужання дається повна. Нам не залишалося нічого іншого, як запастися терпінням. Світ потьмянів. Петер намагався забутись у роботі: поспішав, наче його підганяли, вкладати труби водопроводу для зрошення. Сам копав траншеї і надвечір валився з ніг. Я ж поралася в будинку, і мене гнітила тиша в кімнатах. Стояли ті ж меблі, висіли ті ж дорогі килими на стінах, але дивна порожнеча давила скрізь після від’їзду сина. Між мною і Петером все менше було розмов, ніби вичерпалися всі теми, ніби припинилося життя.

Я з острахом відчула, що збайдужіла до всього. І Петер з’являвся переді мною диваком, котрий кудись поспішав, був чимось заклопотаний. Та ось одного разу він з радісним і схвильованим обличчям прямо-таки влетів до кімнати. Показуючи аркушик паперу, вигукнув: “Джон вертається додому! Дужий і здоровий! Дядько пише, що сучасна апаратура та особисте втручання і нагляд містера Ервіна допомогли скоротити курс лікування з півроку до трьох місяців”. Світ знову прибрав для нас яскравих кольорів, і я повірила в наше щастя. Я молилася богу, доки Джон ще був у дорозі і доки не опинився в моїх обіймах. Він зовсім не змінився, мій любий Джон: покірно стерпів материні поцілунки і сльози, а я бігцем запримітила рум’яні щоки, не такі, які бувають у хворих після лікарні, і втішалася здоров’ям сина.

Тоді я не надала ніякого значення синовій стриманості. Гадала, хлопець стомлений з дороги, швиденько зготувала їсти, застелила ліжко. Джон поклав руки на ковдру, обвів поглядом стіни, стелю. “Там було інакше, — сказав. — Я лягав спати, а мені на голову одягали якусь дротяну сітку. Я швидко засинав. Прокидався аж уранці. І не міг зрозуміти, що зі мною. Голова трохи поболювала. Я силкувався щось пригадати, мабуть, сновидіння мучили мене всю ніч. А потім біль минав…” Ні я, ні Петер гаразд не знали, від якої хвороби лікували сина. Скоро ми переконалися, що син не змінився лише зовнішньо. Поведінка ж його була іншою — вона стала насторожувати. Найперше кинулася в око байдужість Джона до малювання. І не тільки до малювання. Він ходив до школи, допомагав Петерові по господарству, але вже ні разу не відлучався до лісу чи річки, не брав олівців і фарб. Якщо раніше нас турбувала його задума й неуважність, то тепер — холодне споглядання, невластива йому акуратність і діловитість. Невже ми прагнули мати саме такого сина, коли вперше поскаржилися дядькові на хлопця? Дивно, але мені більш подобався той, попередній Джон, з його наївністю, дитячою безпосередністю, розгубленістю перед красою світу — неба, річки, лугу, дерев. Так, його таки лікували в інституті по-своєму, за невідомими для нас методами, і відібрали чутливість, ніжність, спостережливість. Джон здавався суворішим і серйознішим, ніж його ровесники. Навіть учителі відзначили нові риси в поведінці сина, але говорили про них з похвалою.

Якось я прибирала в кімнаті Джона і побачила давній альбом. Певно, Джон після повернення жодного разу не відкривав його. Намагаючись бути якомога спокійнішою, зауважила: “Ти, мабуть, зовсім розучився малювати. Ніколи не бачу тебе з цим альбомом”. Син перегорнув кілька сторінрк і поклав альбом на верхню полицю книжкової шафи: “Все це дитячі забавки”, — сказав. Коли через деякий час до нас знову завітав Петерів дядько, він не стримував свого захоплення… містером Ервіном. “Містер Ервін — гордість і слава Америки! Такі операції в інституті! Це ж революція у медицині! Ні, це новий поступ цивілізації. Вашого Джона позбавили шкідливих емоцій — хай мислить тверезо, хай росте діловою людиною, гордістю своїх батьків і гордістю своєї нації”. Неприродне збудження дядька я частково віднесла на рахунок випитого ним коньяку, Зважилася спитати: “Ви згадали про операції в інституті. Хіба Джон теж переніс операцію?” Дядько здивовано заокруглив очі, легенько вдарив кулаком по столу: “Звичайно ж, Джона оперували. Ви не побачили сліду? В тому й ефект операції. Про неї не знає навіть Джон. Чули щось про методи психохірургії? Ними можна вилікувати всіх психічно травмованих… Дехто з ворогів Ервіна пробує скомпрометувати його й інститут. Мовляв, божевільними стають після операції. Але Ервін доведе… Ервін уже довів. Ваш син — також його пацієнт, він також один із доказів на користь психохірургічних методів лікування. Цікаво, що проти них протестують невігласи, а не ті, хто побував в інституті. Операції проходять безболісно. Ви чули скарги від свого сина?”