Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

Після гостювання у дядька Джон, здається, став зосередженішим і акуратнішим. Нескладні батькові доручення виконував швидко і вправно. Над уроками теж довго не засиджувався. Що правда, його зосередженість ще більше проявлялася, коли він брав у руки альбом і воскові олівці. Так, малювати він не кинув… Одного разу я зайшла до синової кімнати. Він настільки захопився роботою, що не помітив мого приходу. Схилившись над столом, щось малював, час від часу кидаючи погляд за вікно. Я зупинилася біля дверей, не наважуючись підійти ближче. Вертатися назад теж було незручно. Джон обернувся і тихо мовив: “Це ви, мамо…” Вигляд його був сором’язливий, майже винуватий. Альбом він не закрив, і я побачила портрет… Френка Ервіна. Я взагалі ніколи не бачила, щоб син малював чиїсь портрети. Він малював тільки пейзажі. То був його єдиний портрет… У вас, місіс Іванно, чомусь теж тільки один портрет на виставці серед красивих пейзажів. Але даруйте мені… Тоді я дуже здивувалася: “Ти, сину, так добре запам’ятав містера Ервіна?” Джон спохмурнів: “У містера надзвичайно пекучі, гострі очі. Він пронизує ними наскрізь. Хіба ви, мамо, не відчули цього? Не знаю чому, але в кімнаті серед дітей, коли ми гралися, він упіймав очима мене. Я затремтів, мені стало боязко. На щастя, містер тримав мене очима недовго. Він пішов, а я холов, холов… Такі очі, напевно, у чаклуна”. І повірте, я вхопилася за ці Джонові слова. “Містер Ервін— справжній чаклун, — усміхнулася синові. — Добрий чаклун. Він — лікар і любить дітей, бореться з їхніми хворобами. І даремне ти налякався його”. Джон замислився: “Мені він здався іншим. Хіба що всі лікарі такі… Мені було б страшно жити з ним”.

Може б, ріс Джон, як досі, а ми з Петером поклалися б на долю, та й годі. Бо й про дядькову пропозицію згадували все менше. До того ж не знаходили ніяких мотивів, щоб заохотити сина відвідати нейропсихіатричний інститут. Може, було б усе по-іншому… Тільки Джон несподівано захворів. Стояли ще сонячні дні, тепла вода у річці зманювала Джона. Він, мабуть, таки перекупався, застудився, і задушливий кашель не давав спочину. Я поїла сина гарячим чаєм, завареним цвітом, а кашель не минав. І тоді Петерові спало на думку показати Джона містеру Ервіну. Ми навіть зраділи, що з’явилася така причина. Адже не треба особливо кривити душею перед сином, переконуючи поїхати до інституту. Звичайно, ми були нещирі у своїх міркуваннях, ми просто давно чекали нагоди. І вона трапилась. Якби син був дорослішим, він неодмінно запитав би, чому простуду треба лікувати в нейропсихіатричному інституті. А так… Бідолашний Джон пополотнів, коли Петер навмисне став радитися зі мною, чи не краще було б сина відвезти до інституту… Самолікування, мовляв, шкідливе, з’являться, борони боже, ускладнення — запалення легенів чи щось інше. Краще, коли дитина під наглядом лікарів.

Джон ніколи не перечив батькам. Може, тому нам нічого не хотілося робити без його згоди, всупереч його бажанням. Може, тому ми так довго шукали причину… Поїздку вирішили не відкладати. І тоді Джон попросив побути вдома ще один день… “Я хочу погуляти в осінньому лісі. Давайте підемо разом завтра зранку”. Ми не відмовили синові. Не відмовили…

Місіс Стрефорд знову торкнулася хустинкою обличчя, їй було важко розповідати. Ковток води і короткі паузи були просто необхідні для неї. Вона могла б розплакатися, але їй хотілося триматися мужньо перед чужими людьми, з якими зустрілася і познайомилася досить випадково.

— Ось чому, місіс Іванно, мене найбільше вразила ваша картина “Осіниш ліс”. Син ходив між деревами, руками торкався листя, гілок, кори, наче прощався з чимось живим і рідним. А потім я прощалася з сином…

Петер повернувся за тиждень. Він розказав, як разом з дядьком їздили до містера Ервіна, як люб’язно той зустрічав його і Джона. Ервін, попередив, що всі діагнози стануть відомі протягом доби, отже, хлопець залишиться в інституті, а для Петера знайдеться місце у готелі. Наступного дня Ервін повідомив, що Джонові необхідно деякий час полікуватися в інституті: виявлено окремі відхилення від нормального інтелекту. У такому віці, мовляв, лікувальні засоби дуже прості і організм не зазнає ніякої шкоди. Петер не заперечував, щоб Джон пройшов в інституті курс лікування. “Про стан здоров’я сина будемо регулярно інформувати, — запевнив Ервін. — Доки він буде у нас, зустрічі з рідними не рекомендуються”.