Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

Я починав розповідати. Одного разу спитав друга:

— Тобі справді цікаво слухати мене?

Стась відповів:

— Оповідач з тебе чудовий, але мені не тільки цікаво, а й корисно. Фантастика збуджує думку і… збагачує знаннями.

— Чому ж сам ніколи не читаєш фантастики?

— У тебе ж на неї чуття, — усміхнувся Стась. — І маєш гарний літературний смак, а я… Втім, якщо говорити серйозно, не вистачає часу. Прочитана книга — втрачений дослід. Тому даруй, що я експлуатую тебе. Зате в мене є можливості читати більше наукової літератури. Своїми розповідями ти ніби підключаєш до мене фантастичні ідеї. І, знаєш, вони десь, хай не на близькій відстані, перетинаються з науковими.

Після закінчення університету мене несподівано запросили вчителем до школи, де я проходив практику. А Стась (випускник Стась Синтита вже мав ім’я у наукових колах) прийшов до інституту теоретичної фізики. І в інституті він починав багатообіцяюче. Аспірантура, кандидатська, виступи у пресі і на симпозіумах (міжнародних!). І раптом… Наша подорож у гори, подібно до страшенної хмари, що переслідувала тоді нас, поклала тінь на діяльність Стася. Спочатку гальмування в його роботі викликало подив колег, але згодом подив змінився байдужістю, висновками, які лежать на поверхні, типу “перегорів”, “вичерпав себе”. А він горів, енергії ліє зменшувалося, і фанатизм у пошуках вкорінювався ще глибше. Я вже поклявся не залишати друга за будь-яких обставин і ситуацій, не відмовляти йому в проханнях, як правило, по-житейськи простих, адресованих мені, бо Стасеві престо ні до кого було звертатися. Хоч, повторюю, дуже шкодував, що він зійшов з тієї стежки, яка вела його у велику науку. Коли я висловив йому цю думку, Стась сказав: “Не шкодуй, бо моя справжня стежка почалася теж високо — у горах, і коли я не можу зрушити з місця, значить, мені поки що бракує сили”.

Я міг лише здогадуватися, якою силою знань володів тепер Стась. Однак чи наблизився він хоч трішки до розгадки дивного явища в горах? Як допомогти йому відшукати хоча б пір’їнку з крила жар-птиці, яка злетіла тоді вогняною кулькою в хмари, не залишивши сліду? Спало на думку подзвонити Стасеві в лабораторію: пізно, але він, напевно, ще там. Одразу ж уявляю, що саме цієї миті він повторює: “Заворожи мені, волхве…” — і не зважуюся набрати номер.

…Тоді Стась повернувся з Праги, — з якогось конгресу фізиків. Був дуже зосереджений. Отже, в його голові засіла нова ідея. Я не мав звички негайно вчиняти допит, а легковажити запитаннями не хотілося. Зрештою співавтором у будь-якому дослідженні Стася я не міг бути: надто далеко випередив мене друг і бачить, розуміє те, що сховане від мене за горизонтом.

— Ти знову цілими днями не виходитимеш з лабораторії? — запитав я Стася, гортаючи альбом з кольоровими фотографіями празьких вулиць.

— Є над чим подумати. Нові експерименти можуть забрати чимало часу, — відповів Стась.

— Жаль. Ти дуже обмежив себе у розвагах і відпочинку. В інституті — лабораторія, вдома — наукова література, знову лабораторія… Як компенсувати затрачену фізичну і розумову енергію? На скільки може вистачити тебе?

— Знаєш, мені не доводилося визначати власний потенціал. Працюю, бо працюється з задоволенням. Хоча, звичайно, наслідки можуть проявитися не лише в експериментах, — сказав Стась, дивлячись у вікно, за яким мерехтіли вечірні вогні.

— Давай поїдемо в гори, — запропонував я. Ця думка визрівала давно, і тому я вже припас для Стася вагомі аргументи. Стась мовчав, а я продовжував: — Ми старіємо. А для кожного віку — свої висоти. До Сіднея ти ще зможеш полетіти літаком, коли матимеш посивілі вуса і бороду. Тільки в гори тоді буде важко забратися. Навіть у невисокі. Навіть у Карпати. На Говерлу… Ми ж ніколи не були з тобою на Говерлі. Найвища вершина наших Карпат, яка поки що може бути доступною для нас. Поки що… Давай не втрачати можливості. Щоб ти колись в оточенні своїх молодих учнів міг сказати: “Знаєте, колеги, я у ваші літа не тільки вигрівався на чорноморських пляжах, а й долав гірські вершини”.

Стась обертається до мене, обличчя усміхнене:

— Це може бути так або інакше. Не виключено, що тоді кожен юнак вважатиме справою своєї честі і гідності побувати на Говерлі. Це буде як посвячення в зрілість. І якщо ми припізнилися з цим посвяченням, давай негайно виправляти помилку.

Швидко домовилися і швидко зібралися в дорогу. Нам пощастило: в Івано-Франківську навідалися до університетського товариша Сашка Шемета. Найбільше, чим зміг Сашко допомогти, — дістати на обласній турбазі справжню амуніцію альпіністів, у якій, мовляв, “можна сміливо дертися й на Джомолунгму”. Та ще поради його ми взяли до послуху, розділивши штурм Говерли на два етапи: спершу піднятися на полонину Пожежівську, заночувати там на метеостанції, а потім спробувати скорити Говерлу.