Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

У тебе нема рідних, Річарде. І я не знаю, чи клявся ти кому-небудь досягти мети. А мене супроводжував батьків наказ і заповіт. Бо батько першим повірив мені. Мій батько… Гадаєш, Річарде, він був сенатором? Мільйонером? Губернатором штату? Ні, він був звичайнісіньким автомеханіком. Коли в семирічному віці я з автомобільного мотлоху змайстрував оригінальну, хоч і нескладну машину, батько вперше за цілісінький день жодного разу не гримнув на мене за те, що я погано допомагаю в гаражі. А ввечері він сказав матері: “Хлопцеві треба вчитися”.

Я не розповідатиму, Річарде, що коштувало батькові моє навчання. Але… В коледжі я тяжко захворів. Майже півроку пролежав у невідомій клініці, а коли вийшов звідти, дізнався: то була одна з найкращих і найдорожчих клінік у США. Вдома я пережив страшне сум’яття думок і почуттів. Постарілий батько, спорожнілий будинок… “Ти не журися, сину, — тихо втішав батько. — Ти одужаї, і хай буде хвала життю. Ми збідніли. Це так. Плата за твоє лікування забрала найдорожчі речі. І віллу…”

Річарде, я ніколи не забуду батькових очей, повних сліз. Ти не відаєш, що означало продати віллу, стареньку віллу на березі моря. Вона діставалася у спадщину не одному поколінню Гріффітів. Бо у Гріффітів колись теж був багатий родич… Вілли не стало. І ми — я, мама, троє менших братів, і ніхто з іменитих знайомих уже ніколи не почуємо від батька слів, мовлених з такою гордістю і ніжністю: “Наша сім’я проведе вихідний на віллі…”

— Ти вже дорослий, Стенлі Гріффіт, — продовжував батько. — Ти мусиш будь-якою ціною закінчити навчання. Я не помиляюся в тобі, мій сину. Тебе не обмине слава. Ти матимеш гроші, свою віллу, не одержану в спадщину. Ще красивішу, куплену тобою. О, я теж хотів би побачити, як зухвалі бізнесмени вважатимуть за честь познайомитися з тобою…

Бачиш, Річарде, батько справді не помилився. Мільйони доларів стояли за кожною рискою схеми, яку я креслив, працюючи в космічному центрі. Хто з мільйонерів міг порівнятися зі мною? У мене з’явилася фантастична сума, що не піддавалася рахунку. Машини, літаки, вілли — на берегах озер і річок… Я мав усе, лише одного неспроможний був повернути — батькового життя. Він загинув задовго до того, як я дістався вершини такої слави. Його вбили — дико й безглуздо… Захмеліла компанія молодиків під’їхала до гаража, де служив батько, і захотіла навести блиск на брудних машинах. Батько був звичайним автомеханіком, але людиною гордою. Він міг швидко розібрати і скласти машину, відремонтувати її, але чистити на догоду нахабам… Молодики виявилися садистами…

Ти гадаєш, Річарде, що убивці були покарані? Як би не так! їхні родичі — найбагатші особи штату — зуміли вплинути на суд. І ось я вперше поклявся пам’яттю батька…

Слава, як поняття абстрактне, мені не потрібна. Але вона має матеріальний вияв — дає гроші. Сьогодні моя слава потрібна дітям і внукам. Серед них, мабуть, не буде ще одного Стенлі Гріффіта. Я залишу їм свої мільйони і вілли…

Головний різко повернувся до мене, і його сива голова з блідим обличчям опинилася в чорній рамі вода. Мені знову стало моторошно: я побачив портрет генія у траурному обрамленні. Раптова жалість і співчуття до шефа охопили мене. Я ледве вловив нитку нашої розмови, яка вже було обірвалася після такого щиросердного зізнання Гріффіта.

— Але чи варто навіть усвідомленою смертю інших людей здобувати собі славу? — заперечив я.

— А я, друже мій, уже думаю не про славу — вона є, а про безсмертя. Безсмертя — варто. Прошу, не згадуй божевільного пращура Герострата. Руйнування не тотожне творенню. А тому ми свідомо йдемо на ризик. І на смерть…

— В ім’я чого?

— В ім’я людини. Не тільки заради особистої слави…

— В ім’я людини? Якої? Майбутньої? Жертвувати сучасниками…

— Досить. Демагогія завжди безплідна. У тебе є час. У твоїй згоді певен. Як певен і в тому, що про нас нащадки скажуть: “Вкрили себе космічною славою…”

— Так кажуть про померлих. А я ще хочу жити.

— І житимеш. З космічною славою… — Тут шеф, як здалося мені, зашарівся. Бо сумною іронією зазвучало таке поєднання слів. Він знав, що в стосунках зі Славою Плучек — моєю нареченою, не все було гаразд.

Я й зараз дотримуюся думки: Гріффіт був геніальною людиною. Можливо, через те я й вагався у виборі; “А якщо головний конструктор має рацію? Наш політ, безперечно, прискорить освоєння всесвіту. І потім, хіба з тисячі шансів немає одного рятівного?”

Тієї ночі я вирішив остаточно: в “Аскольді” полечу. Хоч би й тому, що на Землі залишатися буде безглуздям. Замість мене пошлють Віллі Бредфорда. Головний не відкриє йому всієї правди. А якби й відкрив, той не відмовився б від польоту. Вїн погодиться з шефом в основному: треба… Я не боявся за престиж, але моя відмова од польоту, звичайно ж, відштовхувала б друзів. Скажи їм про сумніви, про можливу аварію — не повірять, сміятимуться, мовляв, боягуз шукає об’єктивних причин. До того ж комісія все перевірила, дала згоду на політ. І Гріффіт, зрештою, був відвертим зі мною тому, що добре знав мене. Я не шкодую власного життя, ні. Докори сумління за неминучі жертви… Легше стало б, якби правду знали всі. Ах, комісія… Тоді б вона не дозволила нікому вилетіти на “Аскольді”. Я відчував таку безпорадність, що навіть не злякався майбутньої самотності там, на Даринії.