Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

Батько навчив п’ятирічного сина грати під час відпустки на заміській дачі. Хлопчак одразу збагнув суть найпростіших комбінацій, проте особливого захопленя грою не було. Іноді батько навмисно розташовував свої фігури так, щоб він міг застосувати один із засвоєних уже варіантів. Але тільки в десятирічному віці син по-справжньому уподобав шахи. Грати з ним ставало все складніше, і батькові годі було думати про поблажливе ставлення до юного суперника. Все частіше партії закінчувалися внічию. Але чим більше й очевидніше син прагнув перемоги, тим винахідливіше захищався батько.

Того дня він уперше обіграв чемпіона школи. І хоча радість переповнювала груди, хлопець вирішив змовчати вдома: ввечері він ніби між іншим запросив батька до шахівниці. “Якщо погодиться — виграю”, — чомусь шпигнула думка. Батько поклав на коліна книгу, ніби роздумуючи над прочитаним, і дав згоду: “Сьогодні ти знову хочеш атакувати. Що ж, я вже давно обороняюся. Оборонятися, як і боротися, в житті треба до останнього…”

“Я взяв слона, а навколо чорного короля жалюгідним захисником став танцювати кінь. Його теж потрібно було вдарити. Щоб не заважав… Це було теж логічно. І тоді раптово й божевільно — з шахом! — біля самісінького білого короля опинилася тура — остання фігура чорних. Це вже нагадувало самознищення. Чи ж самознищення? її не можна було брати, бо чорний король не мав ходу. А шлях трьом чорним пішакам, які ще залишалися у ворожому стані, давно перекрили білі пішаки. Залишати на дошці чорну туру — останнього смертника — не позбутися від неї вічного шаха!..”

Хлопець зрозумів це, хоча й продовжував пересувати по дошці свого короля, який не міг уникнути шаха. Зрештою він забрав-таки чорну туру, а батько стомлено усміхнувся: “Бачиш, сину, у шаховій грі діє дивний — чи, може, й справедливий — закон. Коли король сам змушений іти на смерть, залишившись без будь-яких шансів і можливостей, навіть суперник не вважає це за власну перемогу. Інша річ, коли короля переслідують, а він, шукаючи захисту або намагаючись врятуватися втечею, все ж потрапляє у пастку. Ти, сину, зіграв сьогодні свою найкращу партію. І не страждай, що очікуваний успіх зник, мов привид. Відтепер ти сміливо зустрічайся із сильнішими партнерами. Мого арсеналу вже замало, щоб допомогти у твоєму шаховому озброєнні…”

Спогади обірвалися, і Чемпіон несподівано виявив, що позиція на шахівниці дуже нагадує закінчення тієї давньої партії, проведеної з батьком. І Шаген зараз спраглий перемоги, як колись він сам. Чемпіон жертвує слона… Шаген блискавично бере… Хід конем — і негайно хід у відповідь. Тоді Чемпіон наближає свою останню туру до білого короля й оголошує шах… І знову шах… Вічний шах!..

Розгублений Шаген наче закляк, втупившись у шахівницю. Грізну силу являли білі фігури. Проте суворий закон гри позбавляв Шагена звання переможця.

…Чемпіон з’явився у фойє, де його одразу помітили Маргет і Тімонен.

— Давай підійдемо, — сказала дівчина. — Ми ж знайомі.

— І ви… були в залі? — Чемпіон затримав погляд на Маргет. — Я, певне, розчарував і вас, і Тімонена. Цей електронний геній був справді близький до перемоги…

— Не треба про гру, — попросила дівчина. Але Тімонен, за звичкою репортера, запитав:

— Ви знаєте, де він припустився помилки?

— Був момент, коли я вже хотів визнати поразку, — сказав Чемпіон. — Де він припустився помилки… Ні, Шаген діяв рішуче і логічно. Логічно… Розумієте, в останню мить мені допоміг спогад з дитинства…

— Отже, почуття для шахіста… — пожвавішав Тімонен.

— Не треба ні про логіку, ні про почуття, — знову втрутилася Маргет. — Ти ж не збирався писати репортаж про цю зустріч. І взагалі хотів піти з журналістики…

— Так, Маргет, і тепер мені буде легше це зробити. Спокійніше, Бо залишається віра в людей.

— Ходімте до мене, — раптом сказала дівчина. Чемпіон і Тімонен переглянулись між собою. — Я дуже прошу. І батькові буде приємно… Не відмовляйтеся, будь ласка.

А в цей час до головного редактора газети, де працював Тімонен, дзвонили з Інституту космічної навігації. Обговорювалася кандидатура кореспондента, котрий міг би взяти участь у тримісячній космічній подорожі. Головний назвав Тімонена.

Вони зупинилися за кілька метрів од нього. Схвильований Бенкс гарячково намагався вгадати, звідки гості. Із Землі? Чи, можливо, з іншої планети? Невпевненими рухами показував, що можна зняти скафандри. Нарешті один із них підступив ближче, і одяг космонавта впав під ноги. Бенкс здригнувся, побачивши обличчя юнака. Той усміхався блакитними очима, простягаючи руку: