Дмитрий Глушенок - Полювання на мустангів

Ви розумієте, що вранці я дав згоду. Шеф вдячно тиснув руку, хотів щось додатково пояснити, але, зрозумівши мій стан, всунув невеличку інструкцію, сказавши: “Тут усе…”

Із супроводжуючих останнім прощався Гріффіт. Я нічого не чув і нічого не розумів з того, що говорили друзі і знайомі. Лише слова шефа і погляд з вологим відсвітом повернули мене до реального:

— Я нізащо б у світі не ризикував тобою даремно. Зі мною не залишається рівних тобі. Я теж переноситиму тяжку самотність, доки не почую звістки з Даринії. Гуд бай!..

У нього чомусь була батьківська прив’язаність до мене. Невже тому, що я не мав рідних, а людей поділяв тільки на добрих і злих?..

— Гріффіт не переніс катастрофи у космосі, — після довгої мовчанки глухо обізвався Майкл Роуз. — Тяжко хворий, він повторював одне: “Помилки не було. Бенкс залишився живим. Чому ж не сповістив про себе? Кому і за що він вирішив помститися своєю мовчанкою? Людям? Мені?” А справді, Бенкс, кому ви мстили?

— Це не помста. Повторюю: людина не має права йти на зближення з іншими цивілізаціями, доки в неї є хоч крихта того, що суперечить поняттю людяності.

— Але якби “Аскольд” повернувся на Землю, ви б простили головному все? Чи не так? Екіпаж залишився б живий…

— Можливо.

— Отже, наперед приготували два присуди одній людині — абсолютно протилежні. Дивний компроміс із власною совістю. І очевидна непослідовність. Зрештою я не можу бути суддею між вами і Гріффітом. Бо віра у вас обох і ваших загиблих друзів привела мене сюди. І ще я знаю — пращури наші відкривали світ, природу, вмирали за наукову істину в далеко не ідеальному суспільстві. Порівняно коротке життя людини не дає їй права чекати ідеальних умов для виявлення свого таланту чи генія.

— Друже, не забувайте, якого рівня розвитку досягло людство там, на Землі. А я знав правду про того, хто благословляв нас на політ. Тому й змушений був прийняти якесь остаточне рішення. Ще в дорозі я думав про те, що чекатиму тут, на чужій Даринії, інших, посланців Землі. Зі світлими помислами, без тіні марнославства. І, може, діждуся. Вони збудують ракету, яка виключатиме будь-яку небезпеку, навіть випадкову. Щоб космонавти жили радістю перемоги. Розумієте, жили цією радістю, а не вмирали з думкою про можливе безсмертя…

Майкловим думкам забракувало чіткості. Сповідь людини, чия доля стала загадковою для землян, була схожою на щире визнання запідозреного у злочині. Роуз розумів, що він не може і не має ніякого права робити присуд. Що ж хоче почути у відповідь Бенкс? Слова розради для самозаспокоєння чи аргументоване звинувачення? Тут не обійтися безапеляційними “так” чи “ні” в оцінці його вчинку. І Майкл, ніби сплачуючи за відвертість, почав розповідати:

— іНене запросили до наукової групи космічного центру після закінчення астрофізичного факультету. Ще в університеті я висунув гіпотезу про можливі причини катастрофи “Аскольда”. Тоді про це висловлювалися різні здогадки. Щоправда, ніхто не допускав думки про якусь похибку в конструкції ракети. Надто великим залишався авторитет уже покійного Гріффіта. І склад комісії по підготовці польоту був поза сумнівами. Але я звернув увагу на одне з останніх інтерв’ю головного, яке він дав кореспондентові уже в лікарні: “Політ на Даринію та ще віддаленіші планети вимагає досконалішого типу ракети. Я уявляю її. Проте в мене уже немає часу для реалізації задуму. Дуже багато сил віддано “Аскольдові”. Отже, Гріффіт сам наштовхував на певні висновки. Після його смерті у сейфах центру не виявилося ніяких матеріалів і робочих креслень, які б стосувалися конструкції “Аскольда”. Так чи інакше треба було починати майже з нуля, тобто розробляти новий тип корабля. Зрозуміло, ті матеріали зникли не випадково: головний діяв рішуче. Я перегорнув усі газети, що вийшли в перші дні польоту “Аскольда”. Портрети космонавтів… Я запам’ятав тоді їхні обличчя, тому й вас пізнав одразу. Коментарі вчених… Захоплення генієм Гріффіта і його найближчих помічників. І найважливіше для мене — схема ракети. Ви розумієте, це надто мізерні дані, аби дошукуватися причини катастрофи. Але я вчитувався у статті відомих науковців, співставляв їхні думки і висновки, переніс збільшену в кілька разів схему “Аскольда” на папір і довго просиджував над цим матеріалом… Інтуїтивно відчував, що причину катастрофи треба шукати не в невідомому космічному явищі, а в самій конструкції ракети. Певно, подібні міркування з’явилися і у відомих учених, бо моя гіпотеза не зустріла категоричного заперечення, хоч, признаюся, я чекав більшого — обурення. А невдовзі надійшло запрошення з центру, підписане самим Бредфордом. Так, так, Віллі Бредфорд очолив центр після Гріффіта.