Герберт Уэллс - Машина часу

Секунду вона здавалася нерухомою, потім швидко зменшилася в розмірах, а коли вода зімкнулася над нею, стала невиразно видимою крізь водяну товщу, збільшена заломленням променів. Перш аніж устигли порахувати до трьох, куля зникла з очей.

Десь далеко внизу, у воді, мигнув білий вогник, перетворився в іскру та згас. І залишилася тільки чорна водна глибочінь, із якої виплила акула.

Раптом гвинт крейсера запрацював, вода захвилювалася, акула зникла в морській безодні й потік піни ринув кришталевою водною поверхнею, котра щойно поглинула Ельстеда.

– У чому справа? – запитав один матрос іншого.

– Відходимо на кілька миль, щоб він не вдарив нас, коли вискочить, – відповів той.

Корабель повільно відійшов на певну відстань і знову зупинився. Майже всі, хто був вільний від роботи, спостерігали за розміреним колиханням хвиль, у які занурилася куля. Протягом найближчої півгодини всі розмови були тільки про Ельстеда. Грудневе сонце піднялося вже високо, і було дуже спекотно.

– Йому буде холодно там, унизу, – зазначив Вейбридж. – Кажуть, на певній глибині температура морської води завжди близька до точки замерзання.

– Де він вирине? – запитав Стівенс. – Я щось утратив напрямок.

– Он у тій точці, – відповів капітан, пишаючись своїм усевіданням. Він упевнено вказав пальцем на південний схід. – І, по-моєму, йому час би вже повернутися, – додав він. – Він пробув під водою тридцять п’ять хвилин.

– Скільки часу треба, щоб досягти дна океану? – запитав Стівенс.

– За глибини в п’ять миль, з огляду на прискорення, що дорівнює двом футам на секунду, це забере приблизно три чверті хвилини.

– Тоді він запізнюється, – зауважив Вейбридж.

– Схоже на те, – погодився капітан. – Я гадаю, що кілька хвилин має забрати намотування линви.

– Так, я й забув про це, – з видимою полегкістю мовив Вейбридж.

Почалося томливе очікування. Повільно проповзла хвилина, але куля не показувалася. Минула друга, однак ніщо не порушувало маслянистої поверхні води. Матроси навперебій пояснювали один одному, що линва намотуватиметься досить довго. Палуба була заповнена людьми.

– Піднімайся, Ельстеде! – нетерпляче крикнув старий матрос із волохатими грудьми.

Інші підхопили його вигук, немов перед підняттям завіси в театрі. Капітан метнув на них гнівний погляд.

– Якщо прискорення менше від двох футів, – сказав він, – тоді куля може й затриматися. У нас немає абсолютної впевненості, що цифри правильні. Я не так уже беззаперечно вірю в обчислення.

Стівенс кивнув. Упродовж кількох хвилин на містку мовчали. Потім Стівенс клацнув кришкою годинника.

Через двадцять одну хвилину, коли сонце досягло зеніту, вони все ще чекали, що куля випливе, і ніхто не наважувався навіть шепнути, що надії більше немає. Вейбридж першим висловив цю думку. Він заговорив, коли відбивали вісім склянок.

– Я від самого початку сумнівався в міцності скла, – зненацька заявив він Стівенсу.

– Господи! – вирвалося у Стівенса. – Невже ви думаєте…

– Гм! – багатозначно промугикав Вейбридж.

– Я й сам не дуже вірю в обчислення, – із сумнівом вимовив капітан, – тому не зовсім іще втратив надію.

Опівночі корабель усе ще кружляв навколо того місця, де занурилася куля, а білий промінь прожектора нишпорив по хвилях, то завмираючи на місці, то знову жадібно простягаючись уперед над водною пустелею, що тьмяно мерехтіла в сяйві зірок.

– Якщо люк не лопнув і не розчавив його, – сказав Вейбридж, – тоді, мабуть, зіпсувався годинниковий механізм. Це ще гірше: виходить, Ельстед зараз живий, десь унизу, у п’ятьох милях від нас, у темряві й холоді, замкнений у цьому своєму міхурі, там, куди ще не проникав жоден промінь світла, куди ще не зазирала людина відтоді, як були створені води. У нього немає їжі, він мучиться від голоду та спраги і з жахом думає про те, чи вмре від голоду, а чи задихнеться. Що ж із ним буде? Апарат Маєрса, імовірно, невдовзі припинить діяти. Скільки часу він може працювати? Боже ти мій! – вигукнув він. – Які ж ми крихітні істоти! Які зухвалі бісенята! Там, унизу, цілі милі води, нічого, крім води, і навколо нас безкраїй простір, а над нами небо… Безодня!

Лейтенант простяг руки вперед, і тієї ж таки миті білий промінчик беззвучно сковзнув по небу, сповільнив хід, зупинився, став нерухомою цяткою, немов у небі з’явилася нова зірка. Потім він зісковзнув униз і загубився серед хитливих відображень зірок, у білому серпанку морського світіння. Побачивши це, Вейбридж так і завмер із протягненою рукою й роззявленим ротом. Він закрив рот, знову відкрив його й нетерпляче замахав руками. Потім він обернувся, крикнув першому вахтовому: «Ельстед з’явився!» – і кинувся до прожектора.