Герберт Уэллс - Машина часу

Якщо все так і буде, нам не залишається нічого іншого, крім як жити, вдаючи, начебто цього не трапиться. Мені особисто майбутнє видається темним і невідомим. Воно сповнене таємниць, і тільки спогади про розповідь Мандрівника в Часі висвітлюють деякі пункти.

А задля своєї розради я зберігаю дві дивні білі квітки. Засохлі, потемнілі, з тендітними пелюстками, вони свідчать про те, що навіть після безслідного зникнення людини з її силою й розумом подяка та взаємна прихильність і далі житимуть.

Лейтенант стояв перед сталевою кулею й жував соснову тріску.

– Що ви думаєте про це, Стівенсе? – запитав він.

– Це, мабуть, ідея, – непевно пробурмотів Стівенс.

– По-моєму, куля повинна сплющитися, – сказав лейтенант.

– Він, здається, розрахував усе доволі точно, – мовив Стівенс байдуже.

– Але подумайте про атмосферний тиск, – вів далі лейтенант. – На поверхні води він не надто великий: чотирнадцять футів на квадратний дюйм. На глибині тридцять футів – удвічі більший; на глибині шістдесят – утричі; на глибині дев’яносто – учетверо; на глибині дев’ятсот – у сорок разів; на глибині п’ять тисяч триста, тобто миля, це буде двісті сорок разів по чотирнадцять футів. Отже, зараз підрахуємо: тридцять англійських центнерів, або півтори тонни, Стівенсе. Півтори тонни на квадратний дюйм! А глибина океану тут, де він хоче спускатися, становить п’ять миль. Це означає – сім із половиною тонн.

– Звучить страшно, – зауважив Стівенс, – але це на диво грубезна сталь.

Лейтенант не відповів і знову взявся до своєї тріски. Предметом бесіди була величезна сталева куля, близько дев’яти футів у діаметрі, схожа на ядро якоїсь титанічної гармати. Її було встановлено у величезному гнізді, зробленому в корпусі корабля, а гігантські поперечини, по яких її мусили спустити за борт, викликали цікавість усіх справдешніх моряків, яким довелось побачити її між Лондонським портом і тропіком Козерога. У двох місцях у сталевій стінці кулі, один під одним, були прорізані круглі люки з шибами з надзвичайно грубого скла, й одна з них, уставлена в міцну сталеву раму, була загвинчена не до кінця.

Того ранку обидва моряки вперше заглянули в кулю. Усередині вона вся була встелена наповненими повітрям подушками, між якими розташовувалися кнопки для керування нескладним механізмом. М’якою оббивкою було покрито все, навіть апарат Маєрса, що мав поглинати вуглекислоту й забезпечувати киснем людину, яка перебуватиме в кулі. Внутрішня поверхня кулі була оббита настільки ретельно, що нею можна було б вистрілити з гармати без найменшого ризику для людини всередині неї. Ці перестороги були цілком обґрунтованими, тому що незабаром у кулю мусила влізти людина, після чого люки міцно загвинтять, кулю спустять за борт і вона поступово почне занурюватися на глибину п’ять миль, як і сказав лейтенант. Думка про занурення не давала йому спокою, тому за столом він тільки про це й балакав, устигнувши всім неабияк набриднути. Користуючись тим, що Стівенс був новою людиною на кораблі, він знову й знову повертався до цієї теми.

– Мені здається, – заявив лейтенант, – що скло таки прогнеться усередину, випнеться й лопне під таким тиском. Дабре прагнув досягти того, щоб під великим тиском гірські породи ставали плинними, як вода. І запам’ятайте мої слова…

– Якщо скло лопне, – запитав Стівенс, – що тоді?

– Вода увірветься в кулю, наче струмінь розтопленого заліза. Чи доводилося вам коли-небудь відчувати на собі дію водного струменя, який піддали великому тиску? Він б’є подібно до кулі. Вода розчавить його. Вона затече йому в горло й легені, ударить у вуха…

– Яка у вас багата уява! – перебив його Стівенс, яскраво уявивши собі цю картину.

– Я просто описую те, що має статися, – сказав лейтенант.

– Ну а куля?

– Куля випустить кілька пухирців і спокійно вляжеться навіки на мулистому дні, а в ній буде бідолашний Ельстед, розмазаний по своїх луснутих подушках, як масло по хлібі. – Лейтенант повторив цю фразу так, ніби вона дуже сподобалася йому: – Як масло по хлібі.

– Милуєтеся іграшкою? – пролунав чийсь голос. Позаду них стояв Ельстед, вишукано вбраний, у білому костюмі, із цигаркою в зубах; очі його посміхалися з-під крислатого капелюха. – Що це ви там казали про хліб із маслом, Вейбридже? Бурчите, як завжди, через занадто низьку зарплатню для морських офіцерів? Ну ось, усього кілька годин – і я вирушу в дорогу. Сьогодні треба встановити талі. Це чисте небо й легкі брижі – саме те, що треба, щоб скинути за борт десяток тонн свинцю й заліза, адже так, панове?