Герберт Уэллс - Машина часу

Темрява згущалася, сніг валив чимраз дужче, пластівці безупинно кружляли перед очима. Мороз лютішав. Білі вершини далеких пагорбів одна по одній швидко поринали в пітьму. Вітер перетворювався на ревучий ураган.

Чорна, центральна, тінь затемнення хутко насувалася на мене. За мить на небі залишилися тільки бліді зірки. Навкруги – непроглядний морок. Небо зовсім чорне.

Мене охопив страх перед цією великою пітьмою. Крім того, холод, який пробирав до кісток, і біль під час дихання стали нестерпними. Я тремтів усім тілом, відчуваючи жахливу нудоту. Та ось на небі з’явилася до червоного розпечена дуга і знову показалося сонце.

Я зліз із машини, щоб трохи отямитися. В голові паморочилося, і я не в змозі був навіть подумати про подорож назад.

Хворий та ослаблий, я стояв біля Машини, коли раптом знову побачив на мілині, посеред червоної води океану, той самий предмет, який рухався. Тепер уже не могло бути жодного сумніву: він дійсно рухався. Це було щось кругле, завбільшки з м’яч, а може, трохи більше, і з нього хвостами звисали довгі щупальці. На криваво-червоній хитлявій поверхні моря предмет здавався зовсім чорним і рухався якимись дивними неспокійними стрибками.

Я відчував, що непритомнію. Але жах, який охопив мене від самої думки про те, що я залишуся лежати зовсім безпомічний у цьому страшному бездушному півмороку, змусив зібратися на силі й знову видертися в крісло…

Так я повернувся назад. Цілком імовірно, що протягом тривалого часу я нісся на своїй Машині в несвідомому стані. Поступово відновилася колишня мерехтлива зміна днів і ночей, сонце заблищало золотом, а небо стало синім.

Дихати стало легше. Мінливі контури землі то піднімалися, то опускалися на моїх очах. Стрілки циферблатів оберталися назад. Нарешті я побачив невиразні обриси будинків у період занепаду людства. Але вони теж змінювалися та зникали, а на їхньому місці з’являлися інші.

Коли стрілка, що вказує мільйони днів, зупинилася на нулі, я зменшив швидкість.

Тепер я вже упізнавав нашу звичну, любу серцю архітектуру. Стрілка, що відзначає тисячі днів, теж поверталася до моменту відправлення; зміна днів і ночей стала відбуватися чимраз повільніше. І нарешті, старі стіни лабораторії знову зімкнулися навколо мене. З великою обережністю я зупиняв Машину.

У цей момент відбулося щось дивне. Я вже казав вам, що, коли вирушав у дорогу, але ще не встиг розкрутити велику швидкість, через кімнату пройшла місіс Вотчетт – точніше, як мені здалося, промчала зі швидкістю ракети. Дорогою назад я, звичайно, вдруге пройшов крізь той момент, коли місіс Вотчетт перебувала в моїй лабораторії. Але тепер її рухи відбувалися саме у зворотньому порядку. Двері у віддаленому кінці кімнати відчинилися, у прогоні з’явилася місіс Вотчетт, тихо пройшла через лабораторію та зникла за дверима, крізь які вона увійшла першого разу. Перед цим мені здалося, що я на секунду побачив Гіллієра, але він промайнув, неначе блискавка.

Тоді я зупинив Машину і знову побачив стару милу лабораторію, свої інструменти й усі пристрої в тому самому вигляді, в якому я їх залишив.

Украй знесилений, я виліз із Машини й присів на лаву. Протягом кількох хвилин я тремтів усім тілом, але потім став потроху заспокоюватися. Я знову був у своїй колишній майстерні й бачив її такою, якою вона була завжди. Цієї миті в мене промайнула думка, що я просто заснув і всі нещодавні пригоди мені наснилися.

Але ні! Не все було як раніше. Машина часу вирушила в дорогу з південно-східного кута лабораторії, а повернулася в північно-західний кут, навпроти тієї стіни, біля якої ви її бачили. Точнісінько така сама відстань була від маленької галявини до п’єдесталу Білого Сфінкса, куди морлоки заховали мою Машину.

Якийсь час голова в мене зовсім не працювала. Потім я встав і пройшов сюди через коридор. Я кульгав – п’ята моя все ще боліла, я був увесь брудний…

На столику біля дверей я помітив номер «Пелл-Мелл ґазетт». Газета була позначена сьогоднішнім числом. Глянувши на годинник, я відзначив, що вже майже восьма. Я чув ваші голоси й дзенькіт тарілок. Я вагався, не наважуючись увійти відразу, оскільки був дуже кволий і стомлений. Аж раптом я відчув звабливі пахощі смаженого м’яса, відчинив двері й увійшов до вас.

Решту ви знаєте. Я вмився, повечеряв і тепер розповідаю вам свою історію…

– Я знаю, – сказав Мандрівник у Часі після невеликої паузи, – що це все здається вам геть зовсім неймовірним. А для мене неймовірне тільки одне: те, що я сиджу тут, із вами, сьогодні ввечері, у знайомій обстановці, у власній кімнаті, дивлюся на ваші приязні обличчя й розповідаю вам про свої пригоди.