Герберт Уэллс - Машина часу

Я дивився на цю лиховісну істоту, котра повільно підповзала до мене, і раптом відчув, як щось лоскоче мою щоку, немовби на неї сіла муха. Я махнув рукою, намагаючись зігнати муху, але знову відчув те саме лоскотання вже біля вуха. Відмахнувшись удруге, я пальцями впіймав щось схоже на нитку. Але цю нитку хтось тієї-таки миті висмикнув із моєї руки.

Тремтячи від жаху, я обернувся й побачив, що схопив щупальце іншого жахливого краба, який стояв саме за моїми плечима. Його злі очі оберталися на своїх стеблинках, огидний рот кривився, передчуваючи ласощі, а величезні незграбні клішні, покриті слизом водоростей, уже опускалися на мене…

Умить я натиснув на важіль – і між мною й цими почварами вже була відстань у цілий місяць часу. Але я, як і раніше, перебував на тому самому березі й, тільки-но зупинився, як знову, незважаючи на похмуре освітлення, дуже чітко побачив цих монстрів. Вони цілими дюжинами плазували назад і вперед серед рясної темної зелені.

Я навіть не можу передати вам, яке жахливе запустіння панувало у світі. На сході – червоне небо; на півночі – морок, солоне мертве море й кам’янистий берег, де серед різноманітної отруйної зелені лишайників плазують бридкі чудовиська. До того ж тут виразно відчувався брак повітря, тому що для звичайної людини воно було занадто розрідженим… Усе разом справляло гнітюче враження!

Я перенісся ще на сто років уперед і побачив те саме багряне сонце, тільки тепер воно здавалося ще більшим і тьмянішим; були знову те саме мертве море, те-таки холодне повітря й така сама сила-силенна різноманітних крабів, які плазували поміж червоними скелями й зеленими лишайниками. Але в західній частині неба я помітив бліду вигнуту лінію, схожу на серп величезного молодика.

Так подорожував я, зупиняючись і знову пролітаючи відстані в тисячу й більше років, охоплений бажанням проникнути в таємницю земної долі. Немов зачарований, дивився я на сонце, котре й далі росло на заході, стаючи більш тьмяним і невиразним.

Я спостерігав, як життя поступово зникало на нашій древній планеті. Більш аніж через тридцять мільйонів років величезний яскраво-червоний диск сонця затулив собою майже десяту частину темних небес. Тоді я знову зупинився. Численні краби-плазуни вже зникли, і червонуватий берег, за винятком багряно-зелених мохів і лишайників, здавався цілком позбавленим життя.

Місцями на березі виднілися білі плями. Крижаний холод пронизував мене. Рідкі білі сніжинки, пурхаючи, падали на землю. У північно-східній частині на похмурому небі виблискували зорі, і сніг блищав, відбиваючи їхнє сяйво. Удалині вилася хвиляста лінія червонясто-білих пагорбів.

Берег моря був облямований льодом, по хвилях неслися крижані брили. Але більша частина солоного океану, що відливала криваво-червоним світлом у променях вічного заходу, була все ще вільною від криги.

Я вишукував хоч якісь сліди тваринного життя. Якесь дивне, неясне побоювання втримувало мене в кріслі Машини. Але ніщо не ворушилося ні на землі, ні в морі, ні в небі. Тільки зелена твань, яка вкривала скелі, свідчила про те, що життя тут іще не цілком припинилося.

Незабаром показалася піщана мілина, вода відринула від берега. Мені здалося, ніби на мілизні є якийсь чорний предмет, котрий шкутильгає. Але коли я пильніше придивився до нього, він став нерухомим. Я подумав, що це просто обман зору, а чорний предмет – лише камінь.

Зірки на небі сяяли якось особливо яскраво, і мені здалося, що звичного мерехтіння в них уже майже не було.

Раптом я побачив, що на заході круглий контур сонця став змінюватися. У вигині з’явилася якась западина, поглиблення, котре дедалі збільшувалося.

Із хвилину я дивився, уражений, як темрява наповзала на сонце, але потім зрозумів: починається сонячне затемнення. Мабуть, місяць або планета Меркурій проходили повз сонячний диск. Звичайно, спочатку я подумав про місяць, але на підставі різних міркувань дійшов висновку, що це, імовірно, якась внутрішня планета, котра проходить перед сонцем на близькій відстані від землі.

Темрява швидко насувалася. Зі сходу, налітаючи поривами, подув холодний вітер, і в повітрі закружляла безліч сніжних пластівців. Із берега моря долинав шум хвиль, які набігали.

За винятком цих безжиттєвих звуків увесь світ мовчав. Мовчав! Не можна навіть уявити собі, якою була ця мертва тиша. Усі живі звуки: людські голоси, бекання овець, крики птахів, дзижчання комах, рух і шум, які становлять тло людського життя, – це все зникло.