Герберт Уэллс - Машина часу

Я виснував, що саме таким шляхом людина Верхнього Світу дійшла до своєї безпомічної краси, а людина Підземного Світу – до своєї чисто механічної промисловості. Але навіть для ідеального стану рівноваги, за всієї його механічної досконалості, бракувало однієї речі – абсолютної сталості.

Очевидно, із часом мешканцям Підземного Світу забракло їжі. І ось матір усього, Необхідність, яка не заявляла про себе впродовж багатьох тисячоліть, знову стала діяти, почавши свою роботу знизу. Жителям Підземного Світу доводилося мати справу з машинами. Це вимагало, крім звички, ще й певної роботи думки, і в них хоч-не-хоч мусили розвитись якщо не інші риси людського характеру, то бодай якась ініціатива. Коли ж з’явився брак м’яса, вони повернулися до того, чого дотепер не допускали старі звички: до канібальства.

Саме таким видався мені світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Можливо, це хибне пояснення, адже людському розуму властиво помилятися. Але таким було моє бачення цього світу, і я передаю його вам.

Після виснажливої ночі, усіх хвилювань і жахів, пережитих мною напередодні, я, попри своє горе, насолоджувався сонячним теплом і виглядом мирної картини, що лежала перед моїми очима.

Я страшенно стомився, мені хотілося спати, і незабаром мої теоретичні міркування перейшли в дрімоту. Піймавши себе на цьому, я скорився покликові природи й, розтягшись на м’якій траві, поринув у тривалий та відсвіжливий сон.

Прокинувся я незадовго до заходу сонця. Тепер я почувався в безпеці й не боявся, що морлоки можуть схопити мене уві сні. Зіп’явшись на ноги, я відразу ж попрямував до Білого Сфінкса. В одній руці я тримав залізний лом, а другою перебирав сірники в кишені.

І саме тоді відбулася несподівана річ. Підійшовши до Білого Сфінкса, я раптом побачив, що обидві стулки бронзових дверей відчинені й опущені в особливі пази.

Я зупинився, не наважуючись увійти. Усередині була невелика кімната, і там у кутку, на підставці, стояла моя Машина часу. Маленькі важелі лежали в мене в кишені…

Отже, після всіх моїх ретельних приготувань до облоги Білого Сфінкса на мене, схоже, очікувала мирна здача!

Я викинув залізний лом, майже незадоволений тим, що мені не довелося скористатися ним.

Я вже стояв на порозі, аж раптом мене осяяло і я вперше усвідомив задуми морлоків.

Ледве стримуючись від сміху, я переступив через бронзовий поріг і пішов до Машини. Я був дуже здивований, що Машина не тільки вичищена, а й навіть змащена мастилом. Утім, згодом я переконався, що морлоки частково розібрали Машину, аби своїм слабким розумом збагнути її призначення.

І ось, поки я стояв і розглядав її, відчуваючи задоволення від самого тільки дотику до її механізмів, трапилося те, до чого я внутрішньо був готовий. Бронзові двері раптово піднялися вгору й із тріском стукнулися в раму. Занурений у повну темряву, я опинився в пастці! Так, принаймні, думали морлоки. Я ж засміявся собі під ніс.

До моїх вух доносився їхній своєрідний буркітливий сміх, і я знав, що вони щодуху біжать до мене. Зберігаючи спокій, я спробував запалити сірник. Мені залишалося тільки прикріпити важелі й зникнути, немов примара.

Однак я випустив з уваги одну незначну обставину: сірники були того огидного ґатунку, який запалюється тільки об коробку!

Ви можете уявити собі, як швидко я позбувся спокою й упевненості. Ці маленькі кровожерливі тварини встигли наблизитися до мене. Один із морлоків торкнувся моєї спини.

У руці в мене були важелі від Машини, і я щосили вдарив ними навмання, а потім став дертися в крісло. Але вже наступної миті мене схопила одна рука, потім друга… Мені довелося відштовхувати мерзенних істот, відриваючи їхні чіпкі пальці від важелів, і водночас у темряві намацувати осі, на які ці важелі надівалися. Зрештою один важіль вони ледве не поцупили; він вислизнув у мене з рук, і я, розшукуючи його, змушений був відбиватися від морлоків головою. Я чув, як від моїх ударів хрускали їхні черепи. Мені здається, що ця остання сутичка була навіть небезпечнішою, ніж та, що її я пережив у лісі минулої ночі.

Нарешті важелі були прикріплені – і я поспіхом натиснув на них. Хапкі пальці морлоків зісковзнули. Темрява зникла, і я знов опинився посеред сіруватого світла й шуму, які вже описував…

Я розповідав вам про ті неприємні відчуття й запаморочення, які відчуває Мандрівник у Часі. Проте цього разу я, крім усього іншого, незручно сидів у кріслі й постійно падав набік. Машина розгойдувалася й тремтіла, я щосили чіплявся за неї, нічого не помічаючи навкруги. Скільки часу минуло, я не знаю. Але коли я опам’ятався й глянув на циферблат, то був уражений, побачивши, де я опинився.