Герберт Уэллс - Машина часу

Одна стрілка відзначала дні, друга – тисячі днів, третя – мільйони, а четверта – тисячі мільйонів. Виявилося, що, замість того щоб надати Машині зворотнього руху, я натиснув важелі так, що Машина помчала вперед. Глянувши на індикатор, я побачив, що стрілка, яка відзначає тисячі днів, вертілася зі швидкістю секундної стрілки годинника, показуючи шлях у майбутнє.

Поки я рухався в такий спосіб уперед, навколо мене відбувались якісь дивні зміни. Мерехтливі сіруваті сутінки стали темнішими, потім – хоча я летів із разючою швидкістю – знову стала помітною мерехтлива зміна дня й ночі, що свідчило, звичайно, про вповільнений перебіг, і те мерехтіння робилося дедалі виразнішим.

Спочатку це спостереження вразило мене. День і ніч усе повільніше змінювали одне одного, дедалі повільніше повзло по небі сонце. Здавалося, зміна дня й ночі відбувається протягом цілих сторіч. Нарешті все навколо огорнули нескінченні сутінки, які переривалися лише часом, коли темне небо зненацька пронизувала яскрава комета.

Смуга світла, котра позначала сонце, давно зникла. Саме ж сонце більше не заходило. Воно тільки підіймалося на заході, роблячись дедалі величезнішим і червонішим. Будь-який слід місяця зник, круговий рух зірок теж сповільнився: зірки перетворилися на світлові цятки, що ледь повзли по небосхилу.

Перед тим як я зупинився, багряне гігантське сонце нерухомо зависло над обрієм. Воно мало вигляд величезної бані, що горіла тьмяним світлом і час від часу начебто згасала. У якийсь момент сонце ще раз яскраво спалахнуло, але незабаром знову стало похмуро-червоним.

Припинення заходу і сходу сонця змусило мене дійти висновку, що припливи і відпливи, які сповільнювали обертання Землі, нарешті подіяли. Тепер земля завжди була обернена до сонця одним боком – так само як місяць у наш час.

Пам’ятаючи, що минулого разу під час зупинки Машини я полетів сторч головою, я дуже обережно почав сповільнювати рух.

Стрілки циферблата крутились усе повільніше, і незабаром та, котра показувала тисячі, зовсім зупинилася, а стрілка днів перестала здаватися туманною плямою, як раніше.

Рух явно сповільнювався, і я незабаром розрізнив невиразні обриси якогось безлюдного берега.

Зупинившись із великою обережністю, я й далі сидів у Машині й озирався довкола.

Небо втратило свою блакить. На північному сході воно здавалося чорнильним, і на тлі цієї пітьми зірки, від яких линуло рівне біле світло, сяяли особливо яскраво. Наді мною небо мало насичений червоний колір, і на ньому не було видно зірок; ближче до південного сходу воно ставало світлішим і набувало яскраво-пурпурового відтінку. Там, перетнуте лінією обрію, величезною горою лежало сонце, червоне й нерухоме.

Скелі навколо мене були різкого брунатного кольору, і єдиною ознакою життя, що впала мені у вічі, була яскраво-зелена рослинність, яка покривала виступи з південно-східного боку. Ця соковита зелень нагадувала лісові мохи й лишаї в печерах – такі рослини зазвичай ростуть у вічних сутінках.

Моя Машина зупинилася на розлогому березі. Море, що розливалося на південному заході, відокремлювалося різкою лінією овиду від тьмяного неба. На морі не було ні прибою, ані хвиль, і в повітрі не відчувалось ані найлегшого шереху вітерцю. Але поверхня його все ж таки повільно та плавно здіймалася й опускалася, немов слабкий подих, – це свідчило про те, що вічний океан усе ще жив і рухався. А вздовж берега, коли хвиля трохи відкочувалася, виднілася широка тьмяно-рожева – це відсвічувало небо – кірка солі.

Я почував страшенну важкість у голові й дуже часто дихав. Це відчуття нагадало мені мою єдину спробу сходження в гори, і звідси я виснував, що атмосфера була більш розрідженою, ніж раніше.

Здалеку до мене долинув пронизливий крик, і я побачив на відлюдному березі щось схоже на величезного білого метелика. Нерівно пурхаючи, він описував кола й невдовзі зник за невисокими пагорбами. При цьому він пронизливо кричав. Я мимоволі здригнувся і почав вовтузитись у кріслі Машини.

Озирнувшись іще раз, я побачив, що червонувата маса, котру я прийняв за уламок скелі, стала повільно рухатися в моєму напрямку. Це була якась жахлива істота, схожа на краба.

Уявіть собі краба завбільшки із цей стіл; безліч ніг, які повільно й нерішуче рухаються; величезні клішні, які волочаться по землі; довгі, як батоги, щупальці, які звиваються навсібіч; очі на двох стеблинах, які виблискують обабіч металевого чола, спрямовані на вас! На горбистій спині цього чудовиська, суцільно вкритій складками, подекуди виднівся зеленуватий наліт цвілі. Я бачив, як тремтіли й ворушилися незліченні щупальці його скривленого рота.