Герберт Уэллс - Машина часу

Озирнувшись, я побачив крізь густі зарості, що полум’я перейшло на найближчі чагарники та звивистою вогненною лінією поповзло по пагорбу, вкритому травою. Я подумав про морлоків, засміявся та знову повернувся до темної хащі, яка стояла перед нами.

Навкруги все було огорнене в морок. Уїна, тремтячи від страху, притискалася до мене, але мої очі вже звикли до темряви, і я бачив настільки, щоб не спотикатися. Крізь густу пітьму тільки місцями просвічувалися клаптики блакитного неба. Я не запалював сірників, тому що на одній руці тримав Уїну, а в другій ніс залізний лом.

Протягом деякого часу я не чув нічого, крім хрускоту гілок під ногами, слабкого шелесту вітерцю над головою, власного подиху й калатання серця; аж раптом позаду почувся тупіт ніг. Однак я вперто йшов уперед.

Тупіт ставав дедалі чіткішим, і незабаром я вже розрізняв ті самі звуки й голоси, які чув у Підземному Світі. Очевидно, за нами гналися морлоки. Не встиг я про це подумати, як зненацька відчув: хтось ухопив мене за одяг, потім за руку. Уїна, тремтячи всім тілом, мовчала.

Треба було запалити сірник. Щоб зробити це, я мусив спустити Уїну на землю. Так я і вчинив. Але поки я рився в кишені, біля моїх ніг, у темряві, між мовчазною Уїною і дивно буркітливими морлоками зав’язалася боротьба. М’які щупальця ковзали по моєму одязі, торкалися спини й шиї.

Нарешті я чиркнув сірником; він засичав і зайнявся, і в його світлі я побачив між деревами білі спини морлоків, які втікали. Поспіхом витягши з кишені шматок камфори, я приготувався запалити його, тільки-но сірник почне гаснути.

Тоді я глянув на Уїну. Обхопивши мої ноги, вона лежала нерухома, долілиць. Мені стало лячно. Я схилився над нею. Здавалося, вона не дихала. Я запалив шматочок камфори й кинув його на землю: він розколовся й зайнявся яскравим полум’ям, відігнавши від нас морлоків і нічні тіні.

Я став навколішки біля Уїни, підняв її. Увесь ліс позаду мене, здавалося, був сповнений шереху та звуків величезної юрби!

Уїна, очевидно, знепритомніла. Обережно поклавши її на плече, щоб іти далі, я раптом із жахом усвідомив: через метушню із сірниками й Уїною я втратив напрямок і тепер не мав ані найменшого уявлення про те, у який бік треба йти. З огляду на все, зелений порцеляновий палац залишився десь позаду.

На чолі в мене виступив холодний піт. Я розумів, що треба діяти якнайшвидше. І вирішив залишитися на цьому місці й розкласти багаття. Опустивши нерухому Уїну на траву, я почав квапливо збирати гілляки й листя. Я розумів, що треба встигнути розпалити вогонь, поки не догоріла камфора. Навколо мене в різних місцях, немов карбункули, світилися очі морлоків.

Камфора спалахнула та згасла. Я запалив сірник і побачив: дві білі фігури, які підкрадалися до Уїни, кинулися геть. Один із морлоків був настільки осліплений світлом, що наткнувся на мене, і я відчув, як під ударом мого кулака хруснули його кістки. Він жахливо заволав, захитався й упав на землю.

Я запалив інший шматок камфори і знову став збирати хмиз для багаття. Раптом я помітив, що наді мною, на деревах, було багато сухого листя (із часу мого прибуття сюди, тобто протягом тижня, жодного разу не падав дощ).

Тоді я перестав вишукувати між деревами хмиз, а просто став підскакувати й ламати гілля. Незабаром моє багаття зі свіжих і сухих гілок задушливо задиміло, і я міг приберегти камфору.

Повернувшись до Уїни, яка лежала поруч із моїм залізним ломом, я спробував привести її до тями. Але вона лежала як мертва. Я навіть не міг розібрати, дихає вона чи ні.

Від ядучого диму мені якось відразу обважніла голова. Крім того, у повітрі відчувався нудотний запах камфори. Моє багаття могло горіти ще годину чи більше. Я раптом відчув себе страшенно втомленим і сів на землю. Весь ліс теж, здавалося, був сповнений сонливого шепоту, причини якого я не міг зрозуміти.

На секунду я забувся, але вже наступної миті, як мені здавалося, знову розплющив очі. Навкруги була пітьма, і я відчував на собі руки морлоків. Вирвавшись із їхніх чіпких пальців, я квапливо поліз до кишені за сірниками… Але вони зникли!

Морлоки знову оточили мене. Тоді я збагнув, що трапилося: я заснув, моє вогнище згасло… Мене охопив смертельний жах. Увесь ліс нібито наповнився запахом горілого… Мене тримали за шию, смикали за волосся й намагалися повалити. Було неймовірно страшно серед непроникної пітьми відчувати дотики цих м’якотілих створінь. У мене з’явилося таке відчуття, наче мене обплутує якесь жахливе павутиння.