Герберт Уэллс - Машина часу

Одначе там нікого не було. Кілька хвилин я дивився на Машину часу, потім ледь-ледь доторкнувся до її важеля. Тієї ж таки хвилини її щільна маса, що здавалася такою міцною, захиталася, наче гілка від пориву вітру. Її нестійкість дуже здивувала мене, і чомусь у голові промайнув смішний спогад про те, як у дитинстві мені забороняли торкатися різних речей.

Я повернувся назад через коридор. Мандрівник у Часі зустрів мене в курильній кімнаті. Він виходив із дому. В одній руці в нього була фотографічна камера, а в другій – дорожня сумка.

Побачивши мене, вчений засміявся й, оскільки обидві руки в нього були зайняті, простяг мені лікоть.

– Я страшенно зайнятий, – сказав він, – усе та сама штука…

– Отже це не містифікація? – запитав я. – Ви й справді подорожуєте в часі?

– Звичайно, – відповів він.

Мандрівник відверто глянув мені у вічі й зупинився нерішуче. Потім обвів очима кімнату і сказав:

– Мені треба всього півгодини. Я знаю, навіщо ви прийшли, і це дуже мило з вашого боку. Он там лежать журнали. Якщо ви залишитеся снідати в мене, я доведу вам із повною очевидністю можливість подорожі в часі. Я привезу вам зразки та все інше… Ви вибачите мене, якщо я вас залишу?

Я погодився, навряд чи достеменно розуміючи значення його слів. Він кивнув мені та пройшов у коридор.

Грюкнули двері його лабораторії, і, сівши в крісло, я взявся читати газету.

«Що ж він збирається робити перед сніданком?» – подумав я.

Потім я раптом звернув увагу на одне газетне оголошення та згадав, що в мене о другій годині призначено зустріч із видавцем Ричардсоном. Поглянувши на годинник, я побачив, що часу залишається дуже мало, і ще раз пішов коридором у лабораторію: попередити Мандрівника в Часі, що мені треба піти.

Коли я взявся за ручку дверей, то почув вигук, що якось дивно обірвався, а слідом за ним якийсь тріск та удар. Я відчинив двері. В лице мені вдарив вітер, і я почув дзенькіт розбитого скла.

Мандрівника в Часі в лабораторії не було. На мить переді мною промайнуло неясне видіння, якась фігура у вихорі із чорного дерева й бронзи. Ця фігура була настільки прозора, що крізь неї було чітко видно лаву, котра стояла позаду, й креслення, які на ній лежали. Не встиг я як слід протерти очі, аж видіння зникло.

Машина часу теж зникла. У дальньому кутку лабораторії нічого не було: лише повільно осідала хмара пилу. Одне скло під стелею, найімовірніше, було щойно розбите.

Я потрапив у глухий кут. Я відчував: трапилося щось дивне, але ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Поки я стояв і здивовано роззирався, двері в сад відчинилися й на порозі з’явився слуга.

Ми глянули один на одного.

– Що, містер… вийшов звідси? – отямившись від заціпеніння, запитав я слугу.

– Ні, сер. Ніхто не виходив. Я саме думав, що знайду його в лабораторії.

Тоді я все зрозумів. Ризикуючи засмутити Ричардсона, я залишився чекати на Мандрівника в Часі та його другу, можливо, ще більш дивну розповідь, а також на обіцяні ним зразки і фотографії.

Але я починаю боятися тепер, що мені доведеться очікувати на нього все життя. Мандрівник у Часі зник три роки тому, й усім відомо, що він досі ще не повернувся!

Нам не залишається нічого іншого, як тільки дивуватися й робити припущення. Чи повернеться він коли-небудь?

Може, він помчав у минуле й опинився серед кровожерливих волохатих дикунів раннього періоду кам’яного віку, коли люди ще не вміли вигострювати зброю з каменю. А може, він потрапив у безодні крейдяного моря або до страхітливих ящерів і величезних земноводних юрського періоду…

Можливо, він і тепер – якщо, звичайно, у цьому випадку можна вживати слово «тепер», – блукає по оолітовому рифі, що кишить плезіозаврами, або розгулює безлюдними берегами солоних морів тріасового періоду…

А може, він знову вирушив у майбутнє, але не настільки віддалене, як першого разу, і в цьому майбутті люди ще залишаються людьми, хоча вже вирішено всі важкі завдання нашого часу й усі заплутані проблеми. Словом, він потрапив у період розквіту людської раси…

Я, принаймні, ніяк не можу допустити, щоб наше століття слабких експериментів, уривчастих теорій і непорозумінь було апогеєм розвитку людства. Так мені здається. Але Мандрівник у Часі мав дуже песимістичний погляд на прогрес людства.

Я це знаю, тому що давно, задовго до цієї всієї історії з Машиною часу, ми з ним розмовляли про поступ. У цивілізації, що розвивається, він добачав лише безглуздо нагромаджену купу, яка мусила зрештою звалитися й задушити тих, хто її споруджував…