Герберт Уэллс - Машина часу

Наступної миті щось м’яке тицьнулося в сталеву обшивку – і куля похитнулася. Потім крик повторився, й у відповідь, як здалося дослідникові глибин, прокотилося відлуння. Після ще одного поштовху куля захиталася, ударяючись об вал, на який було намотано линву. Стоячи в темряві, Ельстед удивлявся у вічну ніч безодні й через якийсь час побачив удалині інші, тьмяно фосфоричні людиноподібні фігури, які поспішали до нього.

Ледве усвідомлюючи, що робить, він став нишпорити рукою по стіні своєї хиткої темниці, шукаючи вимикач зовнішньої лампи, і випадково увімкнув власну лампочку в м’якій ніші. Куля сіпнулася, й Ельстед упав; він чув лементи, котрі, здавалося, виражали подив, і, звівшись на ноги, побачив дві пари очей на стеблинках, які дивилися в нижнє вікно й відбивали світло.

Наступної миті невидимі руки люто загрюкали у сталеву оболонку кулі, і дослідник почув страшний у його становищі звук – сильні удари по металевій оболонці годинникового механізму. Зізнатися, у цей момент Ельстед не на жарт злякався: адже якщо дивним тваринам удасться пошкодити механізм, йому вже не вибратися звідси. Тільки подумавши про це, Ельстед відчув, як куля сіпнулася й підлога із силою притиснулася до його ніг. Він вимкнув лампочку, що освітлювала кулю зсередини, і запалив верхню лампу, від якої йшов великий яскравий промінь. Морське дно й людиноподібні створіння зникли, зграйка риб, які наздоганяли одна одну, промайнула за вікном.

Ельстед відразу подумав, що дивні мешканці морських глибин обірвали линву й що він вислизає від них. Він підіймався дедалі швидше, а потім куля враз зупинилася й Ельстед забився головою об м’яку стелю своєї темниці. Приголомшений, він десь із півхвилини нічого не міг збагнути.

Потім дослідник відчув слабке обертання й погойдування, і йому здалося, що кулю тягнуть кудись убік. Скулившись біля вікна, він зумів повернути кулю люками вниз, але побачив тільки слабкий промінь лампи, спрямований у порожнечу й морок. Йому спало на думку, що він побачить більше, якщо вимкне лампу й очі звикнуть до темряви.

Ельстед мав рацію. За кілька хвилин оксамитовий морок перетворився в прозору імлу, і тоді йому стало видно фігури, що рухалися внизу, – далекі, туманні, як зодіакальне світло літнього вечора в Англії. Він здогадався, що невідомі створіння відрізали линву і тепер, рухаючись по морському дну, тягнуть його за собою.

Незабаром Ельстед розрізнив удалині, над хвилястою підводною рівниною, бліду заграву, що простягалася праворуч і ліворуч, наскільки дозволяло йому бачити маленьке вікно. Саме в той бік і тягли кулю дивні істоти, достеменно як робітники тягнуть аеростат із поля в місто. Він рухався дуже повільно, і дуже повільно бліде сяйво набувало чіткіших обрисів.

Було близько п’ятої години, коли Ельстед опинився над світловою зоною і зміг розгледіти щось на зразок облич, будинків навколо великої споруди без даху, що нагадувала руїни якогось стародавнього абатства. Під ним ніби було розгорнуто мапу. Всі будинки являли собою стіни без дахів, й оскільки будівельним матеріалом, як він побачив пізніше, були фосфоричні кістки, то здавалося, що будинки створено із затонулих місячних променів.

Між цими дивними спорудами простягали свої хитливі щупальці деревоподібні криноїди, а високі стрункі губки піднімалися подібно до блискучих скляних мінаретів зі світної імли міста. На відкритих майданчиках Ельстед помітив невиразний рух, немов там юрбився народ, але він був занадто далеко, щоб розгледіти в юрмі окремих людей.

Потім кулю стали повільно тягти додолу, і поступово він зміг роздивитися місто більш детально. Дослідник побачив, що ряди химерних будинків облямовано якимись круглими предметами, а потім помітив на великих відкритих просторах кілька узвиш, схожих на замулені корпуси кораблів.

Повільно й неухильно його тягли вниз, і предмети під ним ставали яскравішими, яснішими, чіткішими. Він здогадався, що його тягнуть до великого будинку посеред міста, і час від часу пильно придивлявся до гурту людиноподібних створінь, котрі вчепилися в линву. Ельстед здивовано помітив, що один із кораблів, які складали таку чудову околицю цього міста, засіяний істотами, що, жестикулюючи, дивилися на нього, однак потім стіни великого будинку безшумно виросли навколо нього та сховали місто.

Але що це були за стіни! Схоже, вони складалися із просякнутих водою брусів, сплутаного кабелю, шматків заліза й міді, людських кісток і черепів! Черепи були розташовані по всьому будинку – зигзагами, спіралями й вибагливими візерунками. Безліч дрібних сріблястих рибок, граючи, ховалися в них і випливали з очних западин.