Герберт Уэллс - Машина часу

Потім підлогу кулі ніби притиснуло до його ніг, рій бульбашок ізовні став рідішати, а шипіння зменшилося. Куля злегка захиталася. Скло не лопнуло, не прогнулося, й Ельстед зрозумів, що небезпека, пов’язана із зануренням, уже позаду.

Ще через хвилину він буде на дні. Дослідник подумав про Стівенса, й Вейбриджа, і про всіх, хто залишився на кораблі, на відстані п’ятимильної товщі води, і був віддалений від нього більше, ніж найвищі хмари від землі. Він уявив собі, як вони повільно крейсують там, угорі, і дивляться вниз, гадаючи, що з ним.

Ельстед глянув у вікно. Пухирці зникли, шипіння припинилося.

Зовні була щільна, як чорний оксамит, чорнота, і тільки там, де воду пронизував промінь світла лампи, можна було розрізнити, що вона має жовто-зелений колір. Потім повз вікно низкою пропливли три якихось створіння – він міг розрізнити лише вогненні контури. Чи були вони маленькими, а чи тільки здавалися такими на відстані, Ельстед сказати не міг.

Їх окреслювало блакитнувате світло, майже так само яскраве, як вогні рибальського човна, і здавалося, що це світло димиться. Світлові цятки тяглися уздовж усього тіла цих тварин, немов ілюмінатори корабля. Їхня фосфоресценція, здавалося, слабшала в міру наближення до освітленого вікна кулі, і незабаром Ельстед розгледів, що це рибки якоїсь дивної породи – з величезною головою, великими очима й тілом, яке поступово звужується. Очі їх були звернені до нього, і він вирішив, що вони супроводжували його під час спуску. Очевидно, їх приваблювало світло.

Цих риб ставало дедалі більше. Спускаючись, дослідник помітив, що вода світлішає і що в променях світла, наче комахи на сонці, кружляють дрібні цятки. Це, імовірно, були частки мулу й твані, які піднялися із дна після падіння свинцевих грузил.

Досягши дна, Ельстед опинився в густому білому тумані, крізь який промінь його лампи проникав усього на п’ять-шість ярдів, і минуло кілька хвилин, перш аніж каламуть трохи осіла. Тільки тоді на тлі нерівного мерехтіння далекої зграї риб він побачив під щільним покривом чорної води хвилясті лінії сірувато-білого мулистого дна і сплутані кущі морських лілій, які жадібно ворушили щупальцями.

Далі він розрізнив витончені прозорі контури гігантських губок. Скрізь по дну була розкидана безліч колючих приплющених жмутків, яскраво-лілових і чорних, – можливо, якийсь різновид морського їжака, – а крізь смугу світла повільно, залишаючи по собі глибокі борозни, проповзали маленькі істоти: одні – вирлоокі, інші – сліпі, чимось схожі на омарів і мокриць.

Зненацька рій дрібних рибок звернув зі шляху й налетів на кулю, ніби зграя горобців. Вони промайнули, як мерехтливі сніжинки, і тоді Ельстед побачив, що до кулі наближається якась велика істота.

Спочатку він лише невиразно розрізняв фігуру, що повільно рухалася й віддалено нагадувала людину, потім істота ввійшла у смугу світла й зупинилася, замруживши очі. Ельстед дивився на неї, завмерши від здивування.

Це була дивна хребетна тварина. Її темно-лілова голова злегка нагадувала голову хамелеона, однак вона мала таке високе чоло й такий величезний череп, яких не буває в плазунів; вертикальна постава голови надавала цій істоті разючої схожості з людиною.

Два великі опуклі ока видавалися з орбіт, як у хамелеона, а під вузькими ніздрями був величезний, із твердими губами жаб’ячий рот. На місці вух розташовувалися широкі зяброві отвори, з яких тяглися гіллясті кущики коралово-червоних ниток і які скидалися на деревоподібні зябра молодих скатів і акул.

Але найдивовижнішим було навіть не це, ледь чи не людське, обличчя. Невідома істота виявилася двоногою! Її майже кулясте тіло спиралося на триніжок, який складався із двох жаб’ячих лабетів і довгого товстого хвоста, а передні кінцівки, схожі на лапки жаби, – така сама карикатура на людські руки – тримали довге кістяне ратище з мідним наконечником. Істота була двоколірною: голова, руки й ноги – лілові, а шкіра, що висіла вільно, як одяг, – перлинно-сіра. І вона стояла нерухомо, засліплена світлом.

Нарешті цей невідомий мешканець глибин заморгав, розплющив очі й, затуливши їх вільною рукою, роззявив рот, випустивши голосний, майже членороздільний крик, який проникнув навіть крізь сталеві стінки й м’яку оббивку кулі. Як можна кричати, не маючи легенів, Ельстед навіть не намагався пояснити. Потім ця істота пішла геть зі смуги світла в таємничий морок, і Ельстед радше відчув, аніж побачив, що вона прямує до нього. Вирішивши, що її приваблює світло, Ельстед вимкнув електрику.