Герберт Уэллс - Машина часу

Це було несподівано. Багато разів мені траплялося бачити такий фокус на естраді – без нього не обійдеться жоден фокусник середньої руки, – але тут я цього не сподівався.

– Непогано! – вигукнув я й засміявся.

– Справді? – посміхнувшись, мовив продавець.

Джип відпустив мій палець і потягнувся за скляною кулькою, але в руках крамаря нічого не було.

– Він у вашій кишені, – сказав продавець, у чому я відразу й упевнився.

– Скільки за кульку? – запитав я.

– За скляні кульки ми грошей не беремо, – люб’язно відповів продавець. – Вони дістаються нам, – тут він упіймав іще одну кульку в себе на лікті, – задарма.

Третю кульку він спіймав у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із попередньою. Джип неквапливо оглянув свою кульку, потім ті, що лежали на прилавку, і звернув запитливий погляд на крамаря.

– Можете взяти собі й ці, – сказав той, посміхаючись, – а також, якщо не гидуєте, ще одну, з рота. Ось!

Джип зиркнув на мене, очікуючи поради, а потім мовчки згріб усі чотири кульки. Після цього, намагаючись знайти підтримку, він схопив мене за палець і приготувався до подальших подій.

– Так ми здобуваємо весь наш дрібний товар, – пояснив продавець.

Я засміявся й, підхопивши його дотеп, запитав:

– Замість того, щоб купувати його на складі? Воно, звичайно, дешевше.

– Мабуть, – відповів продавець. – Хоча зрештою й нам доводиться платити, але не так багато, як гадають інші. Більші товари, а також їжу, одяг і все, що нам треба, ми дістаємо ось із цього капелюха… І дозвольте запевнити вас, сер, що на світі зовсім не буває гуртівень справжніх чарівних товарів. Ви, сподіваюся, помітили нашу марку: «Справжня чарівна крамниця».

Він витяг із-за щоки прейскурант і подав його мені.

– Справжня, – сказав він, указуючи пальцем на це слово, і додав: – У нас без обману, сер.

У мене промайнула думка, що його жарти не позбавлені послідовності.

Потім, ласкаво всміхнувшись, крамар звернувся до Джипа:

– А ти, малий, непоганий хлопчак…

Я здивувався, не розуміючи, як він міг здогадатися. В інтересах дисципліни ми тримаємо цей факт у таємниці навіть серед домочадців. Джип вислухав похвалу мовчки та, як і раніше, уважно подивився на продавця.

– Тому що тільки гарні хлоп’ята можуть увійти в ці двері.

І тієї ж таки миті, ніби на підтвердження його слів, пролунав стукіт у двері й почувся пискливий голосок:

– Ги-и! Я хочу ввійти туди, тату! Тату, я хочу увійти! Пхи-и-и!

Й умовляння змученого батька:

– Але ж зачинено, Едуарде, не можна!

– Зовсім не зачинено! – зауважив я.

– Ні, сер, у нас завжди зачинено для таких дітей, – сказав продавець, і цієї хвилини ми побачили хлопчика: крихітне хворобливо-бліде від поїдання надміру ласощів личко, що скривилося в черговому капризі, личко безсердечного маленького себелюба, який дряпав зачароване скло.

– Не допоможе, сер, – мовив крамар, помітивши, що я із властивою мені послужливістю зробив крок до дверей.

Незабаром плаксивого розпещеного хлопчика забрали.

– І як вам це вдається? – поцікавився я, полегшено зітхаючи.

– Магія! – відповів продавець, недбало махнувши рукою. Й – о, диво! – з його пальців посипалися різнобарвні іскри, що вмить згасли в напівтемряві крамнички.

– Ти говорив на вулиці, – сказав продавець, звертаючись до Джипа, – що хотів би мати нашу коробку «Купи й дивуй друзів».

– Так, – зізнався Джип після героїчної внутрішньої боротьби.

– Вона у твоїй кишені.

І, перехилившись через прилавок (тіло в нього виявилося надзвичайно довгим), цей дивний суб’єкт із кривляннями справдешнього фокусника витяг коробку з Джипової кишені.

– Папір! – вигукнув він і дістав великий аркуш із порожнього капелюха з пружинами. – Мотузку! – І в його роті з’явився клубок мотузки, від якого продавець відмотав нескінченно довгу нитку, перев’язав нею згорток, перекусив зубами, а клубок, як мені здалося, проковтнув. Потім об ніс однієї із черевомовних ляльок запалив свічку, запхав у вогонь палець (який миттєво перетворився на паличку червоного сургучу) і запечатав покупку.

– Вам іще сподобалося «Зникоме яйце», – зауважив крамар, витягаючи це яйце з внутрішньої кишені мого пальта і загортаючи його в папір разом із «Дитиною, що плаче зовсім як жива». Я передавав кожен готовий згорток Джипові, а той міцно притискав його до грудей.

Джип говорив дуже мало, але погляд його був більш аніж красномовний, як і руки, що стискали подарунки. Душу хлопчика опанувало невимовне хвилювання. Воістину, це була справжня магія.