Герберт Уэллс - Машина часу

– Нумо гратися в хованки, тату! – крикнув Джип. – Тобі водити!

І не встиг я втрутитися, як продавець накрив його цим барабаном. Я відразу зрозумів, у чому річ.

– Підніміть барабан! – закричав я. – Негайно! Ви злякаєте дитину! Підніміть!

Чоловік із різними вухами беззаперечно підкорився й простяг мені барабан, аби я міг остаточно переконатися, що він порожній! Але на табуреті теж нікого не було! Мій хлопчик безвісти зник!..

Вам, можливо, знайоме лиховісне передчуття невідомого, котре охоплює вас, боляче стискаючи серце! Від цього ваше звичайне «я» немов випаровується й ви відразу напружуєтеся, стаєте обачні й заповзятливі. Ви не баритесь, але й не квапитеся, гнів і страх зникають. Так було й зі мною.

Я підійшов до продавця, котрий усе ще шкірився в усмішці, й перекинув табурет ударом ноги.

– Облиште ці жарти, – холодно вимовив я. – Де мій хлопчик?

– Ви самі бачите, – відповів крамар, показуючи мені порожній барабан, – у нас ніякого обману…

Я простяг руку, збираючись ухопити його за комір, але він, спритно викрутившись, вислизнув від мене. Я знову кинувся до нього, але продавцеві знову вдалося втекти. Відчинивши якісь двері, він зник за ними.

– Стій! – крикнув я.

Крамар утік сміючись. Я кинувся за ним і з усього розмаху вилетів… у пітьму.

Хлоп!

– Тьху ти! Я вас і не помітив, сер!

Я був на Риджент-стрит і зіткнувся з якимсь дуже поважним робітником. А неподалік мене, трохи розгублений, стояв Джип. Я, запинаючись, перепросив, і Джип з ясною посмішкою підбіг до мене, начебто щойно на одну секунду загубив мене з очей.

У руках він тримав чотири пакети!

Він одразу ж заволодів моїм пальцем.

Спочатку я не знав, що й думати. Я озирнувся, воліючи ще раз подивитися на двері чарівної крамниці, але її ніде не було. Ні крамниці, ні дверей – нічого! Звичайнісінький простінок між магазином, де продаються картини, і вікном із курчатами…

Я зробив єдине, що було можливо в такому становищі: став на край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб.

– Ми поїдемо в кареті! – захоплено вигукнув Джип.

Він не чекав цієї додаткової радості.

Я посадив Джипа, ледве згадав свою адресу та сів сам. Несподівано я намацав щось незвичайне у своїй кишені й вийняв звідтіля скляну кульку. З обуренням я швиргонув її на бруківку.

Джип не сказав ані слова. Якийсь час ми обоє мовчали.

– Тату! – мовив нарешті Джип. – Це була гарна крамниця!

Тоді я вперше замислився, як же він сприйняв нашу пригоду. Син був абсолютно цілий і неушкоджений – це головне. Джип не виглядав ані наляканим, ані пригніченим – він просто був страшенно задоволений тим, як провів день. До того ж у нього в руках з’явилося чотири пакети. Чорт забирай, що могло там бути?

– Гм! – сказав я після паузи. – Маленьким дітям не можна щодня ходити в такі крамниці!

Джип сприйняв мої слова з властивим йому стоїцизмом, і на хвилину я навіть пошкодував, що я його батько, а не матір, і не можу відразу, coram publico, [10]розцілувати його. «Зрештою, – подумав я, – це все не так уже й страшно».

Але остаточно я затвердився в цій думці тільки після того, як ми розгорнули наші пакунки. У трьох виявилися коробки зі звичайними, але такими чудовими олов’яними солдатиками, що Джип зовсім забув про «справжніх чарівних солдатів», яких він бачив у крамниці, а в четвертому пакунку було кошеня – маленьке біле живе кошеня, дуже веселе і з чудовим апетитом.

Я роздивлявся вміст пакетів із полегкістю, але все ж таки з деяким побоюванням. Скільки часу я простирчав у дитячій, не знаю…

Це трапилося шість місяців тому. І тепер я починаю думати, що ніякого лиха не сталося. У білому кошеняті виявилося не більше чаклунства, ніж у будь-якому іншому кошеняті. Солдати вирізнялися такою стійкістю, що ними був би задоволений будь-який полковник. Що ж до Джипа…

Чуйні батьки погодяться, що з ним я мусив бути особливо обережним.

Проте нещодавно я все ж таки наважився на серйозний крок.

Я запитав:

– А що, Джипе, якби твої солдати раптом ожили й почали марширувати?

– Мої солдати живі, – відповів Джип. – Варто мені тільки сказати одне слівце, коли я відкриваю коробку.

– І вони марширують?

– Ще б пак! Інакше за що їх і любити!

Я не виказав недоречного подиву і спробував кілька разів, тільки-но він діставав своїх солдатиків, зненацька увійти до його кімнати. Але жодних ознак чарівної поведінки я досі за ними не помітив. Так що важко сказати, має Джип рацію чи ні.