Герберт Уэллс - Машина часу

Та раптом я здригнувся, відчувши, що в мене під капелюхом ворушиться щось м’яке, тремтливе. Я схопився за капелюх, і голуб із зім’ятим пір’ям випурхнув звідтіля, побіг по прилавку й шаснув, здається, у картонну коробку, що стояла за тигром із пап’є-маше.

– Ай-ай-ай! – зойкнув крамар і спритним рухом відібрав у мене головний убір. – Скажіть, будь ласка, цей дурний птах улаштував тут гніздо!..

І він став трясти мій капелюх, поки не витрусив звідтіля два чи три яйця, мармурову кульку, годинник, із півдесятка непозбутніх скляних кульок і зім’ятий папір, потім іще папір, іще й іще, увесь час нарікаючи на те, що дуже багато людей зовсім даремно чистять свої капелюхи тільки зверху й забувають почистити їх ізсередини, – усе це, зрозуміло, дуже чемно, але не без особистих натяків.

– Нагромаджується ціла купа сміття, сер… Звичайно, не у вас одного… Таке зустрічається ледь не в кожного покупця… Чого тільки люди не носять із собою!

М’ятий папір ріс, здіймаючись над прилавком вище й вище, і незабаром зовсім заслонив його від нас. Тільки голос продавця звучав як і раніше трохи глумливо:

– Ніхто з нас не знає, що ховається іноді за пристойною зовнішністю людини, сер. Усі ми – тільки удавана видимість, тільки труни полаковані…

Його голос завмер, достоту як у ваших сусідів завмер би грамофон, якби ви поцілили в нього спритно кинутою цеглиною, – таке ж раптове мовчання. Шурхіт паперу припинився, і стало тихо.

– Вам більше не потрібен мій капелюх? – запитав я нарешті.

Відповіді не було.

Я подивився на Джипа, Джип глянув на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші перекривлені обличчя – загадкові, серйозні, тихі.

– Я гадаю, нам час іти! – вигукнув я. – Будьте ласкаві, скажіть, скільки з нас… Послухайте, – мовив я, підносячи голос, – я хочу розплатитися… І, будь ласка, мій капелюх…

Із-за купи паперу буцімто почулося сопіння.

– Він глузує з нас! – обурився я. – Нумо, Джипе, подивімося за прилавок.

Ми обійшли тигра, що хитає головою. І що ж? За прилавком нікого не було. На підлозі валявся мій капелюх, а біля нього в глибокій задумі, скулившись, сидів білий капловухий кролик – звичайнісінький, найдурніший із вигляду кролик, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився за капелюхом – кролик відскочив від мене.

– Тату! – прошепотів Джип винувато.

– Що?

– Мені тут подобається, тату.

«І мені теж подобалося б, – подумав я, – якби цей прилавок раптом не витягнувся, загороджуючи нам вихід». Але я не сказав про це Джипові.

– Покажи Джипу фокус! – Син простяг руку до кролика.

Кролик шаснув у двері, яких я раніше чомусь не бачив, і тієї ж таки миті звідтіля вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше ніж друге. Він як і раніше посміхався, але коли наші очі зустрілися, я помітив, що в його погляді затаївся чи то виклик, чи то глум.

– Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? – ніби нічого й не трапилося запитав він.

Джип потягнув мене за палець. Я глянув на прилавок, потім на продавця, і очі наші знову зустрілися. Я вже почав думати, що чародійство тут, мабуть, занадто вже справжнє.

– На жаль, маємо не дуже багато часу, – почав я, не помітивши, що ми вже увійшли в іншу кімнату, обладнану під виставку.

– Усі товари в нас однакового ґатунку, – давав пояснення крамар, потираючи гнучкі руки, – найвищого. Справжня магія, без обману, іншої не тримаємо! З порукою… Перепрошую, сер!

Я відчув, як продавець відриває щось від мого рукава, й, озирнувшись, побачив, що він тримає за хвіст малюсінького червоного чортика, а той звивається і смикається, намагаючись укусити його за руку. Продавець безтурботно жбурнув його під прилавок. Звичайно, чортик був гумовий, але на якусь мить… І тримав він його так, як тримають у руках яку-небудь кусючу гадину. Я подивився на Джипа, але погляд сина був спрямований на чарівну дерев’яну конячку. Мені відлягло від серця.

– Послухайте, – звернувся я до крамаря, стишуючи голос і вказуючи очима то на Джипа, то на червоного чортика, – сподіваюся, у вас не дуже багато таких… виробів, чи не так?

– Зовсім не тримаємо! Мабуть, ви занесли його з вулиці, – відповів продавець, теж понизивши голос і з іще більш сліпучою посмішкою. – Чого тільки люди не тягають із собою, самі того не знаючи!

Потім він звернувся до Джипа:

– Подобається тобі тут що-небудь?

Джипові багато чого подобалося.

Із шанобливою довірливістю він запитав чудесного продавця:

– А ця шабля теж чарівна?