Герберт Уэллс - Машина часу

– Так, це чарівна іграшкова шабля – не гнеться, не ламається й не ріже пальців. У кого така шабля, той вийде цілим і неушкодженим із будь-якого двобою з будь-яким ворогом не старшим за вісімнадцять років. Від двох із половиною шилінгів до семи з половиною, залежно від розміру… Ця картонна збруя призначена для юних лицарів і є незамінною в мандрівках. Чарівний щит, чоботи-скороходи, шапка-невидимка.

– О тату! – вигукнув Джип.

Я хотів запитати про їхню ціну, але продавець не звернув на мене уваги. Тепер він цілком заволодів Джипом. Крамар відірвав його від мого пальця, заглибився в опис своїх клятих товарів, і зупинити його було неможливо. З невиразною тривогою і якимсь почуттям, схожим на ревнощі, незабаром я помітив, що Джип схопив його за палець точнісінько так, як зазвичай хапав мій.

«Звичайно, він людина цікава, – думав я, – і в нього багато прецікавих дурничок, але все ж таки…»

Я брів за ними, не кажучи ані слова, але без угаву пильнуючи фокусника. Зрештою, Джипові це дає задоволення… І ніхто не завадить нам піти, коли заманеться.

Виставка товарів займала довгу кімнату, котра являла собою велику галерею, заповнену всілякими колонами, підпірками, стійками. Арки вели в бічні приміщення, де тинялися без діла й озиралися довкола, роззявивши роти, прикажчики з украй дивною зовнішністю; на кожному кроці нам заступали дорогу і збивали нас із пантелику різні портьєри та дзеркала, так що невдовзі я загубив ті двері, крізь які ми увійшли. Продавець показав Джипу чарівні поїзди, які рухалися без пари й пружини, тільки-но ви відкривали семафор, а також коштовні коробки з олов’яними солдатиками, які оживали, щойно ви піднімали кришку й вимовляли… Як передати цей звук, я не знаю, але Джип – у нього добрий, успадкований від матері слух – миттєво відтворив його.

– Браво! – вигукнув продавець, досить безцеремонно кидаючи олов’яних чоловічків назад у коробку й передаючи її Джипові. – Давай-но, ще разок!

І Джип за секунду знову відтворив цей звук.

– Ви берете цю коробку? – поцікавився продавець.

– Ми візьмемо цю коробку, – сказав я, – якщо тільки ви віддасте її нам зі знижкою. Інакше треба бути мільйонером…

– Що ви! Залюбки.

І продавець знову запхав чоловічків у коробку, рвучко закрив кришку, помахав коробкою в повітрі – й одразу ж вона опинилася перев’язаною мотузкою та загорненою в сірий папір, а на папері з’явилися повна адреса й ім’я Джипа!

Спостерігши моє здивування, крамар засміявся.

– У нас справжні чари, – нагадав він. – Підробок не тримаємо.

– Як на мене, то вони навіть занадто справжні, – відповів я.

Після цього крамар став показувати Джипу різні фокуси, надзвичайні самі по собі, а ще більше – за виконанням. Він пояснював, як улаштовані іграшки, й вивертав їх навспак, і мій любий малюк, страшенно серйозний, дивився та кивав із виглядом знавця.

Я не міг устежити за ними. «Агов, хутчіш!» – скрикував чарівний продавець, і слідом за ним чистий дитячий голосок повторював: «Агов, хутчіш!» Незабаром уся ця чортівня стала долати мене. Нею було перейнято все: підлога, стеля, стіни, кожен цвях, кожен стілець. Мене не полишало дивне відчуття, що варто тільки відвернутися – і це все затанцює, засовається, почне безшумно грати за моєю спиною в лови. Карниз в’юнився, наче змія, а ліпні маски в кутах були, на мій погляд, занадто вже виразними для простого гіпсу.

Несподівано мою увагу привернув один із прикажчиків, людина з чудернацькою зовнішністю.

Він стояв осторонь і, мабуть, не знав про мою присутність (мені його було видно не повністю: його ноги затуляла купа іграшок і, крім того, нас розділяла арка). Він безтурботно стояв, притулившись до стовпа й виробляючи зі своїм обличчям просто неможливі речі. Особливо жахливим було те, що прикажчик робив зі своїм носом. І це все з таким виглядом, ніби він просто вирішив розважитися від нудьги. Спочатку в нього був коротенький приплющений ніс, потім він зненацька витягнувся, як підзорна труба, а через секунду став робитися дедалі тоншим і зрештою перетворився на довгий гнучкий червоний хлист… Як у страшному сні! Він розмахував своїм носом із боку на бік і закидав його вперед, як рибалка закидає вудку.

Раптом я похопився, подумавши, що таке видовище зовсім не підходить для Джипа. Я озирнувся й побачив, що вся увага хлопчика прикута до продавця і він не підозрює нічого лихого. Вони про щось перешіптувалися, поглядаючи на мене. Джип піднявся на табурет, а продавець тримав у руці щось схоже на величезний барабан.