Герберт Уэллс - Машина часу

– Невже цього можна досягти?

– Сподіваюся, що так. А якщо ні, виходить, у мене цілий рік змарновано. Різні препарати гіпофосфатів показують, що щось таке… Утім, нехай подіє тільки в півтора раза – і то добре!

– І то добре! – погодився я.

– Візьмімо для прикладу будь-якого державного діяча. У нього безліч обов’язків, термінові справи, і з усім цим ніяк не впоратися.

– Нехай напоїть вашим зіллям свого секретаря.

– І виграє вдвічі більше часу. Або візьміть себе. Припустімо, вам треба закінчити книжку…

– Звичайно, я проклинаю той день, коли розпочав її.

– Або ви лікар. Роботи по самі зав’язки, а вам треба сісти й обміркувати діагноз. Або адвокат. Або готуєтеся до іспитів…

– Та з таких по гінеї за кожну краплю вашого препарату! – вигукнув я. – Якщо не дорожче!

– Або, наприклад, дуель, – вів далі Гібберн. – Коли все залежить від того, хто першим спустить курок.

– Або фехтування, – підхопив я.

– Якщо мені вдасться зробити цей препарат універсальним, – жваво докинув Гібберн, – шкоди від нього не буде ніякої, хіба тільки він на дещицю наблизить вас до старості. Але життя ваше вмістить удвічі більше порівняно з іншими, адже ви…

– А все ж таки на дуелі буде, мабуть, нечесно… – задумливо мовив я.

– Це вже як вирішать секунданти, – заявив Гібберн.

Але я знову повернувся до вихідної точки нашої бесіди.

– І ви впевнені, що такий препарат можна винайти?

– Цілком упевнений. – Гібберн виглянув у вікно, бо саме цієї хвилини повз будинок щось із гуркотом пронеслося. – Ну винайшли ж автомобіль! Власне кажучи… – Він замовк і, багатозначно посміхнувшись, постукав по столу зеленою пляшечкою. – Власне кажучи, я такий препарат знаю… Дещо вже зроблено…

Через ту нервову усмішку, з якою Гібберн вимовив ці слова, я зрозумів усю важливість його зізнання. Про свої досліди вчений заговорював тільки тоді, коли вони наближалися до кінця.

– І можливо… можливо, мій препарат прискорюватиме навіть більше, ніж удвічі.

– Це грандіозно, – сказав я не дуже впевнено.

– Так, грандіозно.

Просто мені здається, що тоді Гібберн навіть сам іще не усвідомлював усієї грандіозності свого відкриття.

Пам’ятаю, ми кілька разів поверталися до цієї розмови. І Гібберн завжди говорив про «Новітній прискорювач» – так він назвав свій препарат – дедалі з більшою переконливістю. Іноді він починав турбуватися, чи не спричинить його «Прискорювач» якихось непередбачуваних фізіологічних наслідків; відтак раптом із неприхованим користолюбством починав обговорювати зі мною комерційний бік справи.

– Це – відкриття! – вигукував Гібберн. – Велике відкриття! Я дам світові щось неймовірне й маю право розраховувати на пристойну винагороду. Висоти науки – своєю чергою, але, по-моєму, мені мусять надати монополію на мій препарат хоча б років на десять. Зрештою, чому все найкраще від життя мають отримувати якісь ковбасники!

Моя цікавість до нового винаходу Гібберна не слабшала. Я завжди мав схильність до метафізики. Мене захоплювали парадокси часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, як абсолютне прискорення нашого життя. Уявімо собі людину, яка регулярно користується цим препаратом: дні її будуть насичені до межі, але до одинадцяти років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять почне старішати. Отже, думав я, Гібберн зробить зі своїми пацієнтами те саме, що робить природа з євреями й мешканцями країн Сходу: адже в тринадцять-чотирнадцять років вони зовсім дорослі люди, до п’ятдесяти – старі, а мислять і діють швидше за нас.

Магія фармакопеї незмінно вражала мене. Ліки можуть зробити людину божевільною, можуть і заспокоїти; можуть наділити її неймовірною енергією та силою або ж перетворити на безвладну ганчірку; можуть розпалити в ній одні пристрасті й загасити інші! А тепер до арсеналу пляшечок, які завжди в розпорядженні лікарів, додасться ще одне диво! Але Гібберна такі думки мало займали: його цілковито поглинула технологія власного винаходу.

І нарешті сьомого чи восьмого серпня – час збігав хутко – професор Гібберн повідомив мені, що поставив дослід дистиляції, котрий повинен вирішити, що на нього чекає, перемога чи поразка; десятого все було завершено – і «Новітній прискорювач» став реальністю. Я йшов у Фолкстон по Сендґейт-гілл, здається, до перукарні й зустрів ученого – він поспішав до мене, щоб поділитися своїм успіхом. Очі його блищали більше ніж звичайно, обличчя розпашілося, і я відразу ж помітив невластиву йому раніше стрімкість ходи.