Герберт Уэллс - Машина часу

Тієї ж таки миті я заплющив очі.

Чи знайома вам та порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом? Скільки це тривало, я не знаю. Потім до мене донісся голос Гібберна. Я ворухнувся в кріслі й розплющив очі. Гібберн стояв на тому самому місці та як і раніше тримав склянку в руці. Різниця полягала тільки в тому, що тепер склянка була порожня.

– Ну? – запитав я.

– Нічого особливого не відчуваєте?

– Нічого не відчуваю. Мабуть, легке збентеження. А більше нічого.

– Звуки?

– Тиша, – відповів я. – Так! Слово честі, цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… буцім дощик. Що це таке?

– Звуки, які розпалися на елементи, – пояснив Гібберн.

Утім, я не ручаюся за точність його слів.

Він повернувся до вікна.

– Вам траплялося раніше бачити, щоб фіранки висіли ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив, що один кут у фіранки загнувся догори на вітрі й так і застиг.

– Ні, не траплялося, – відповів я. – Що за дивина!

– А це? – сказав професор і розтиснув пальці, що тримали склянку.

Я, звичайно, здригнувся, очікуючи, що склянка розіб’ється вщент. Але вона не тільки не розбилася, а зависла у повітрі в повній нерухомості.

– За грубими підрахунками, – пояснив Гібберн, – у наших широтах предмет, падаючи, пролітає в першу секунду футів шістнадцять. Те саме відбувається зараз і з моєю склянкою – з розрахунку шістнадцять футів на секунду. Але вона не встигла пролетіти навіть сотої частки секунди. Тепер у вас є деяке уявлення про силу мого «Прискорювача». – І Гібберн став водити рукою навколо склянки, яка повільно опускалася, потім узяв її за денце, обережно поставив на стіл і засміявся.

– Що скажете?

– Непогано, – вимовив я, встаючи з крісла.

Самопочуття в мене було відмінне, думки виразні, у всьому тілі відчувалась якась легкість. Словом, усе в мені запрацювало швидше. Серце, наприклад, робило тисячу ударів за секунду, хоча це не викликало жодних неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Нерухомий велосипедист із застиглою хмариною пилу біля заднього колеса, опустивши голову, зі скаженою швидкістю доганяв омнібус, який теж не рухався з місця. Я розкрив рот від здивування, побачивши це неймовірне видовище.

– Гібберне! – вирвалося в мене. – Скільки часу діє ваше зілля?

– Бог знає! – відповів він. – Останнього разу я, зізнаюся, сильно злякався і ліг спати відразу після прийому. Не можу сказати точно, але, напевно, на кілька хвилин його вистачить. Одначе ж хвилини здаються годинами… Хоча, взагалі, сила дії починає спадати досить різко.

Я гордівливо подумки відзначив, що не відчував ані найменшого страху… можливо, тому що був не сам.

– А що, як нам піти погуляти? – запропонував я.

– І справді!

– Але нас побачать.

– Що ви! Що ви! Ми помчимо з такою швидкістю, яка жодному фокусникові навіть і не снилася. Ходімо! Як ви бажаєте: у вікно чи у двері?

І ми вискочили у вікно.

Із усіх дивовиж, які я переживав, про які фантазував або читав у книжках, ця невеличка прогулянка Фолкстоном із професором Гібберном після прийому «Новітнього прискорювача» була найдивнішою, найнеймовірнішою пригодою за все моє життя.

Ми вибігли із садка Гібберна й стали розглядати екіпажі, що нерухомо застигли посеред вулиці. Верхівки коліс того самого омнібуса, ноги коней, кінчик батога й нижня щелепа кондуктора (він, мабуть, збирався позіхнути) ледь помітно рухалися, але кузов цього незграбного ридвана здавався скам’янілим. І ми не чули ані звуку, якщо не брати до уваги легкого хрипу в горлі когось із пасажирів. Візник, кондуктор й інші одинадцять чоловік немов зрослися із цією застиглою брилою. Спочатку таке дивне видовище вразило нас, але потім, коли ми обійшли омнібус з усіх боків, нам стало навіть неприємно. Звичайні люди, схожі на нас, раптом так безглуздо заклякли, не завершивши розпочатих жестів! Дівчина й парубок, осміхаючись, моргали одне одному, і ці посмішки грозили залишитися на їхніх обличчях навіки; жінка в загортці, здутій мішком, сиділа, зіпершись на поручні й уп’явши немиготливий погляд у будинок Гібберна; чоловік закручував вус – точнісінько як воскова фігура в музеї, а його сусід простяг окостенілу руку з розчепіреними пальцями, щоб поправити капелюха, який з’їхав на потилицю. Ми розглядали їх, глузували з них, корчили їм гримаси, але потім, відчувши ледь чи не відразу до всієї цієї компанії, перетнули дорогу під самим носом у велосипедиста й помчали до узбережжя.

– Боже милостивий! – раптом вигукнув Гібберн. – Погляньте-но!