Герберт Уэллс - Машина часу

Нечленороздільні хрипи оркестру злилися в мелодію, люди, що прогулювалися, перестали балансувати на одній нозі й попрямували хто куди, газети й прапорці затріпотіли на вітрі, слідом за посмішками почулися слова, жевжик у солом’яній панамі припинив підморгувати й самовдоволений рушив далі; ті ж, хто сидів у кріслах, заворушилися й заговорили.

Світ знову ожив і вже не відставав від нас, точніше, ми перестали обганяти його. Подібне відчуття знайоме пасажирам експреса, коли той різко сповільнює хід поблизу вокзалу. Секунду або дві переді мною все кружляло, я відчував приступ нудоти… і тільки. А болонка, котра зависла була в повітрі, куди зметнула її рука Гібберна, каменем полетіла додолу, прорвавши парасольку однієї з дам!

Це й урятувало нас із Гібберном. Нашої раптової появи ніхто не помітив, якщо не брати до уваги гладкого стариганя в кріслі на колесах, який здригнувся, побачивши нас, кілька разів недовірливо покосився в наш бік і нарешті сказав щось своїй доглядальниці, котра його супроводжувала. Раз! Ось і ми! Штани на нас перестали ятритися майже миттєво, але знизу мене все ще добряче припікало. Увагу всіх, зосібна й оркестрантів розважального товариства, які вперше в житті збилися з такту, привернули жіночі зойки й голосне скавчання поважної розжирілої болонки, котра щойно мирно спала праворуч від музичної раковини, але раптом потрапила на парасольку дами, що сиділа зовсім в іншому місці, та ще й підпалила собі шерсть унаслідок такого стрімкого переміщення. І це в наші дні, коли люди просто-таки втратили глузд від різних забобонів, психологічних дослідів та інших дурниць! Усі позіскакували з місць, заметушилися, натикаючись одне на одного, перекидаючи стільці та крісла. Прибіг полісмен. Чим усе скінчилося, не знаю.

Нам треба було якомога швидше виплутуватися з цієї історії та зникнути з-перед очей старого в кріслі на колесах. Оговтавшись, трішки охоловши, здолавши нудоту, запаморочення й розгубленість, ми з Гібберном обійшли юрбу стороною й попрямували до його будинку. Але в шумі, що не вгавав за нашими спинами, я абсолютно виразно чув голос джентльмена, який сидів поруч із власницею прорваної парасольки й розпікав ні в чому не винного служителя в кашкеті з написом «Наглядач».

– Ах, то не ви жбурнули собаку? – лютував він. – Тоді хто ж?

Миттєве повернення до нормальних рухів і звуків у навколишньому світі, а також, що цілком зрозуміло, побоювання за себе (одяг усе ще палив тіло, штани Гібберна, що диміли хвилину тому, перетворилися з білих у темно-бурі) перешкодили мені вдатися до спостережень. Загалом, дорогою назад нічого значущого для науки я зробити не міг. Бджоли на колишньому місці, зрозуміло, не виявилося. Коли ми вийшли на Сендґейт-роуд, я пошукав очима велосипедиста, але той або встиг проїхати, або його не було видно у вуличній тисняві. Зате омнібус, повний пасажирів (тепер ожилих), гримотів по бруківці десь далеко попереду.

Додам також, що підвіконня, з якого ми зістрибнули в сад, злегка звугліло, а на піщаній доріжці залишилися глибокі сліди від наших ніг.

Такими були результати мого знайомства з «Новітнім прискорювачем». По суті справи, вся ця наша прогулянка й те, що було сказано та зроблено тоді, забрали лише дві-три секунди. Ми прожили півгодини, поки оркестр зіграв якихось два такти. Але відчуття в нас було таке, начебто світ завмер, даючи нам змогу придивитися до нього. З огляду на обставини й, щонайперше, необачність, із якою ми вискочили з домівки, треба визнати, що все могло скінчитися для нас набагато гірше. У будь-якому разі, наш перший досвід показав ось що: Гіббернові доведеться ще чимало потрудитися над своїм «Прискорювачем», перш аніж він стане придатним для вживання, але ефективність препарату безсумнівна – і причепитися тут ні до чого.

Після наших пригод Гібберн завзято працює, намагаючись удосконалити свій препарат, і мені траплялося не раз, без жодної шкоди для себе, приймати різні дози «Новітнього прискорювача» під наглядом його творця. Втім, зізнаюся, що в таких випадках я вже не ризикую виходити з дому. Це оповідання (ось приклад дії «Прискорювача») написане мною одним наворотом. Я відривався від роботи тільки для того, щоб відкусити шматочок шоколаду. Розпочато оповідання о шостій годині двадцять п’ять хвилин вечора, а зараз на моєму годиннику тридцять одна хвилина на сьому. Не можна передати словами, як це зручно – спобігти час серед метушливого дня й цілком віддатися роботі!