Герберт Уэллс - Машина часу

Мушу вам зізнатися, що становище моє було вкрай кепським. Я залишився сам на цьому згубному березі, позаду мене – болото, попереду – океан, на березі якого помітно похолоднішало після заходу сонця, а цього бісового човника неухильно несло течією у відкрите море. Ну й проклинав же я доусонівську фірму, і джемраківську, і музеї, і все інше – й абсолютно справедливо! Я кликав негра назад, поки в мене не зірвався голос.

Мені не залишалося нічого іншого, як поплисти за ним навздогін, ризикуючи зустрітися з акулами. Я роздягнувся, розкрив складаний ніж і стиснув його зубами. Тільки-но я ввійшов у воду, як відразу втратив із поля зору каное, але плив, очевидно, навперейми. Я сподівався, що негр поранений і не в змозі керувати каное, що його суденце відноситиме постійно в одному напрямку. Незабаром човник з’явився на обрії, приблизно в південно– західному напрямку від мене. Захід уже потьмянів, стали насуватися сутінки. У небесній синяві з’явилися перші зірки. Я плив, як справдешній чемпіон, хоча мої ноги й руки незабаром почали нити.

На той час як зірки засіяли все небо, я все ж таки наздогнав каное.

Коли стемніло, у воді з’явилася безліч якихось світних цяток – ну, ця сама, фосфоресценція. Часом мені навіть паморочилося від неї в голові. Я не міг розібрати, де зірки, а де фосфоресценція, не міг зрозуміти, як я пливу – горілиць чи догори дригом. Каное було чорним, як смертний гріх, а брижі на воді під ним – немов рідке полум’я. Я, звичайно, трохи боявся залазити на борт. Треба було спочатку дізнатися, що там задумав цей негр. Він лежав на носі човна, згорнувшись калачиком, а корма здійнялася над водою. Човен повільно обертався, неначе вальсував. Я схопився за корму й потягнув його вниз, думаючи, що тубілець прокинеться. Потім я видерся на борт із ножем у руці, готовий будь-якої миті кинутися вперед. Але негр навіть не поворухнувся. Так я й залишився на кормі маленького каное, яке відносила течія у спокійне фосфоричне море; над головою блищали численні зірки, а я сидів і чекав, що буде далі.

Минуло чимало часу, перш аніж я покликав негра на ім’я. Він не озвався. Я сам настільки втомився, що боявся підсісти до нього ближче. Так ми й сиділи. Здається, разів зо два я поринав у дрімоту. Коли розвиднілося, я побачив, що тубілець давно мертвий, позаяк увесь розпух і посинів. Три яйця епіорніса та кістки лежали посеред човника, в ногах у мерця – барило з водою, трохи кави та сухарів, загорнених у номер кейпського «Аргуса», а під тілом – бляшанка з метиловим спиртом. Весла не було, як не було взагалі нічого, чим можна було б скористатися замість весла, якщо не брати до уваги цієї бляшанки; і я вирішив дрейфувати, поки мене не підберуть. Обстеживши тіло, я поставив діагноз: укус невідомої змії, скорпіона чи сколопендри, і викинув негра за борт. Після цього я попив води, поїв сухарів, а потім роззирнувся.

Коли людина підупадає на силі так, як я ослаб тоді, вона, імовірно, не може бачити на далекій відстані; у кожному разі, я не помічав не тільки Мадагаскару, а й узагалі якої-небудь землі. Я розгледів лише вітрило, що віддалялося на південний захід, котре, очевидно, належало якійсь шхуні, але саме судно так і не з’явилося. Незабаром сонце піднялося високо на небі й почало мене припікати. Ну й палило! Мені ледь мозок не закипів. Я пробував занурювати голову в море, а потім мені на очі потрапив кейпський «Аргус»; я простягся навзнаки на дні каное, накрившись газетною шпальтою. Чудова річ – газета! Доти я ніколи не прочитував їх повністю, але, дивина, – коли людина залишається на самоті, вона здатна дійти бозна до чого. Я перечитав цей клятий старий «Аргус», здається, разів двадцять. Смола, якою було обмазано каное, так і курілася від спеки, здуваючись великими пухирцями.

– Течія носила мене десять днів, – вів далі чоловік зі шрамом. – Коли розповідаєш, здається, ніби це дрібниця, правда? Кожен день був схожий на попередній. Спостерігати за морем я міг тільки зранку і ввечері – такий був навколо нестерпний блиск. Після першого вітрила я упродовж трьох днів не бачив нічого, а потім із тих суден, які я встигав помітити, не бачили мене. Приблизно на шостий вечір, на відстані менш аніж півмилі, повз мій човник проплив корабель; на ньому яскраво горіли вогні, ілюмінатори були відчинені – він нагадував великого світлячка.

На палубі грала музика. Я схопився на ноги, кричав і волав йому вслід… Наступного дня я продірявив одне з яєць епіорніса, по шматочках очистив з одного кінця від шкаралупи та скуштував його; на щастя, воно виявилося їстівним. Від яйця трішки тхнуло – ні, воно не було зіпсоване, – але за смаком нагадувало качине. На одному боці жовтка було щось на зразок круглої плями, біля шести дюймів у діаметрі, із кров’яними прожилками й білим рубцем драбинкою. Пляма здалася мені дивною, але в той час я ще не зрозумів, що це означає, та й не міг бути особливо розбірливим. Яйця, із сухарями й водою з барила, мені вистачило на три дні. Крім того, я жував кавові зерна – як зміцнювальне. Друге яйце я розкрив приблизно на восьмий день і – злякався.