Герберт Уэллс - Машина часу

Чоловік зі шрамом замовк.

– Так, – сказав він, – у ньому був зародок. Вам, мабуть, важко в це повірити. Але я повірив, оскільки бачив усе на власні очі. Це яйце, занурене в холодну чорну багнюку, пролежало там років триста. Проте помилитися було неможливо. Там виявився… як його?… ембріон, із великою головою й вигнутою спиною; у нього билося серце, жовток увесь зсохся, а всередині шкаралупи тяглися довгі перетинки, які покривали й жовток. Виходить, плаваючи в маленькому каное по Індійському океану, я висиджував яйця найбільшого з вимерлих птахів. Якби старий Доусон це знав! Така справа була варта платні за чотири роки. Як, по-вашому, га?

Одначе ще перш аніж з’явився риф, мені довелося з’їсти цей скарб до останньої крихти, і біс знає, наскільки то була мерзенна їжа! Третє яйце я не чіпав. Я раз у раз роздивлявся його на світло, але крізь таку щільну шкаралупу важко було розібрати, що діється всередині; і хоча мені здавалося, начебто я чую биття пульсу, можливо, мені просто шуміло у вухах, як буває, коли прикладеш до вуха морську мушлю.

Потім я побачив атол. Він зненацька виплив зовсім близько разом із сонцем, що сходило. Мене несло простісінько до нього доти, доки до берега не залишилося менше ніж півмилі, а потім течія раптом звернула вбік, і мені довелося гребти щосили руками та шматками шкаралупи з яйця епіорніса, щоб потрапити на острів. І все-таки я дістався його. Це був звичайнісінький атол, близько чотирьох миль у діаметрі; на ньому росло кілька дерев, дзюрчало джерело, а лагуна так і кишіла рибою, головним чином губанами. Я відніс яйце на берег, обравши для нього підходяще місце, – досить далеко від межі припливу й на сонці, воліючи створити для нього найкращі умови; потім витяг на берег каное, ціле й неушкоджене, і вирушив оглядати околиці. Дивно, до чого тужливі ці атоли! Тільки-но я знайшов джерело, у мене пропала будь-яка цікавість до острова. У дитинстві мені здавалося, що ніщо не може бути кращим і захопливішим за життя Робінзона, але мій атол був нудний, як збірка проповідей. Я ходив по ньому в пошуках чогось їстівного й міркував. Але ще задовго до того, як завершився мій перший день на атолі, мене вже здолала нудьга. Однак мені дуже пощастило – не встиг я висадитися на берег, як погода змінилася. Над морем, у напрямку півночі, пронеслася гроза, частково захопивши й острів; уночі була злива і зірвався вітер, який завивав і крутив усе навколо. Якби я був у відкритому океані, каное неодмінно перевернулося б, це ясно.

Я спав під човником, а яйце, на щастя, лежало в піску, подалі від берега. Перше, що я тоді почув, був гуркіт, такий, немов на дошки посипався град каміння; мене всього облило водою. Перед цим мені снилось Антананариво, і я став кликати Інтоші, щоб спитати в неї, якого дідька там галасують; простяг руку до стільця, на якому зазвичай лежали сірники, і тільки тоді згадав, де я є. Фосфоричні хвилі набігали на острів, наче збираючись поглинути мене; навкруги було темно, як у пеклі. У повітрі стояло суцільне ревіння. Хмари висіли над самісінькою моєю головою, а дощ лив так, немовби небеса почали тонути і хтось вичерпував воду, виливаючи її за небокрай. До мене наближався величезний вал, який звивався, як розлючена змія, і я кинувся тікати. Потім я згадав про човен, і тільки-но вода із шипінням відринула, помчав до нього, але каное вже зникло. Тоді я вирішив подивитися, чи ціле яйце, і навпомацки дійшов до нього. Воно було в безпеці, навіть найзатятіші хвилі не змогли докотитися туди; я сів біля яйця й обійняв його, ніби приятеля. Ну й нічка видалася, Боже милосердний!

До ранку шторм ущух. Коли розвиднілося, небо прояснилося, а по всьому березі були порозкидані уламки дощок – усе, що зосталося від мого каное. Як наслідок, для мене знайшлася деяка робота. Я вибрав два дерева, що росли поруч, і із залишків човна спорудив між ними щось подібне до куреня для захисту від штормів. А ще цього дня вилупилося пташенятко. Вилупилося, сер, у той час, коли я спав, поклавши голову на яйце, як на подушку! Спочатку я почув сильний стукіт, потім мене струснуло і я сів – край яйця був пробитий, і звідтіля визирала кумедна коричнева голівка.

«Господи! – сказав я. – Ласкаво просимо!»

Пташеня злегка напружилося й вилізло назовні. Воно виявилося славним, приязним малям, завбільшки з невелику курку й було дуже схоже на всіх інших пташенят, тільки крупніше. Спочатку його пір’я було брудно-коричневим, але незабаром сірі струпи повідпадали й залишилися тільки рідкі пір’їнки, пухнасті, наче хутро. Важко передати, як сильно я зрадів, побачивши пташеня. Робінзон Крузо і той не був таким самотнім, як я, запевняю вас. А тут у мене з’явилася прецікава компанія. Пташеня дивилося на мене й моргало, закочуючи повіки догори, як курка, потім цвірінькнуло і відразу почало дзьобати пісок, начебто вилупитись із запізненням у триста років було для нього щирісінькою дрібницею.