Герберт Уэллс - Машина часу

«Привіт, П’ятнице!» – весело сказав я. Ще в каное, побачивши, що в яйці розвивається зародок, я вирішив: якщо пташеня вилупиться, я, звичайно, назву його П’ятницею. Мене трішки непокоїло, чим я його годуватиму, а тому відразу дав йому шматок сирого губана. Воно проковтнуло його і знову роззявило дзьоба. Це мене втішило – адже якби пташеня, з огляду на такі непрості обставини, виявилося занадто розбірливим, мені довелося б зрештою з’їсти його самого.

Ви навіть не можете собі уявити, яким кумедним було це пташеня епіорніса! Від самого початку воно не відходило від мене ні на крок. Зазвичай воно стояло поруч і дивилося, як я ловлю рибу в лагуні; я ділився з ним усім, що виловлював. До того ж воно було розумником. На березі, у піску, зустрічались якісь огидні зелені бородавчасті штучки, схожі на мариновані корнішони; воно спробувало проковтнути одну з них, і йому стало зле. Більше пташа на них навіть не дивилося.

І воно росло. Зростало ледь не на очах. І позаяк я ніколи не був особливо товариським, його спокійна приязна натура цілком улаштовувала мене. Майже два роки ми були щасливі, як можна бути щасливим на такому острові. Знаючи, що в Доусона накопичується моя платня, я відкинув усі ділові турботи. Часом ми бачили вітрила, однак жодне судно не наблизилося до нашого острова. Я розважався тим, що прикрашав атол візерунками з морських їжаків і різних чудернацьких мушель, а вздовж берега виклав із каменю: «Острів Епіорніса» – дуже акуратно, великими літерами, як то роблять із кольорових камінчиків у нас на батьківщині, біля залізничних станцій. Окрім того, я розмістив на піску математичні обчислення й різні малюнки. Іноді я лежав і дивився, як ця пташка поважно походжає біля мене і все росте, росте. «Якщо мене коли-небудь заберуть звідси, – думав я, – цілком можна буде заробляти на життя, демонструючи мого птаха». Після першого линяння він став гарним – із чубчиком, блакитною борідкою і пишним зеленим пір’ям у хвості. А я ламав собі голову над питанням, має Доусон право претендувати на нього чи ні. Під час шторму або в період дощів ми затишно лежали в курені, побудованому із залишків каное, і я розповідав П’ятниці всілякі побрехеньки про своїх друзів на батьківщині. А після шторму ми вдвох обходили острів, перевіряючи, чи часом не викинуло хвилею чогось на берег. Словом – ідилія. Якби ще трішки тютюну, ну просто було б райське життя.

Але наприкінці другого року щось стало не гаразд у нашому маленькому раї. П’ятниця виріс тоді приблизно до чотирнадцяти футів заввишки; він мав велику широку голову, котра за формою нагадувала край кирки, і величезні брунатні очі з жовтим обідком, посаджені не по-курячому – по обидва боки, а, як у людей, близько одне до одного. Оперення в нього було красиве: не напівжалобне, як у всіляких страусів, а швидше, за кольором і фактурою, як у казуара. І ось він почав стовбурчити гребінець, побачивши мене, й величатися, проявляючи ознаки кепської вдачі.

А потім одного разу, коли рибний лов виявився досить невдалим, мій птах став ходити за мною з якимось дивним замисленим виглядом. Я гадав, що, можливо, він наївся морських огірків або ще чогось такого, – але ні, він просто показував мені своє невдоволення. Я теж був голодний і, коли нарешті витяг-таки рибу, хотів з’їсти її сам. Того ранку ми обидва були не в гуморі. Птах дзьобнув губана і схопив його, а я став проганяти його геть і вдарив по голові. Тоді він і накинулася на мене. Боже милосердний!

– Він почав із цього. – Чоловік показав на свій шрам. – Потім став хвицатися – наче тягловий кінь! Я підхопився й, бачачи, що птах не вгамовується, помчав щодуху, затуливши обома руками лице. Але це кляте створіння, попри свою незграбність, бігло швидше за скакуна, встигаючи при цьому бити мене ногами та дзьобати своєю головою-киркою в потилицю. Я кинувся до лагуни й заліз у воду по самісіньку шию. Птах зупинився на березі, щоб не замочити ніг, і почав кричати пронизливо, як павич, але тільки більш хрипко. А потім він став походжати берегом туди-сюди, чатуючи на мене. Чесно кажучи, таки принизливо було бачити, що ця викопна тварюка почувається господарем становища. З моєї голови й обличчя точилася кров, а все тіло було в синцях.

Я вирішив переплисти лагуну й ненадовго залишити свого птаха на самоті, щоб він угамувався. Потім я заліз на найвищу пальму і взявся обмірковувати ситуацію. Зізнатися, ніколи в житті я не почувався таким скривдженим. Яка чорна невдячність! Я був для нього ближчим за рідного брата. Висидів його, виховав. Отакого великого, незграбного, допотопного птаха! Я – людина, цар природи й таке інше.