Юрий Лоцманенко - Право жити

Вовко, Вовко! Я не образився на тебе за людське твоє щастя — це було б безглуздо. Щасти тобі й надалі. Але навіщо відчинив ти вікно у травневу блакить? Щоб вітер заніс до моєї кімнати каштановий цвіт спогадів? Щоб сніг білих пелюсток укрив блискучу чорну шафу? Кому потрібен сніг у травні?..

— Таню!.. аню!..

— Поспішай!.. ай… ай!..

Не розчиняй більше вікна, Володимире.

— Усе ж ви наполягаєте, Аое?..

— Так, капітане. У нас просто немає іншої можливості. Ремонт зорельота, якщо взагалі пощастить його зробити, потребує сталих гравітаційних умов. Прошу, віддайте наказ негайно.

Транссистемник «Сео», мислеподібна споруда з металу, надміцних сполук і перебудованої матеріальної субстанції, яка тонким, абсолютно чорним шаром огортала його, захищаючи від усіляких несподіванок, плив після тривалого гальмування у світлі чужої зорі. Сліпуче світило — жовтий карлик спектрального класу G2 і дев'ять його планет не були метою нескінченно довгої подорожі. Зупинка транссистемника вимушена.

— Доведеться зважити на ваші категоричні висновки, Аое. Справді, можливості вибирати у нас нема. Однак від планетарних двигунів лишилися тільки приємні спогади, а сідати на планету з позасистемними анігіляторами… Знаєте, чим це загрожує?

— Капітане, ви посадили «Сео» на СА-7922 за гірших умов, маючи лише один справний анігілятор. Тоді про планетарні двигуни навіть мови не було. І кінцева швидкість становила якісь міліметри на секунду. Блискуча майстерність!..

— Що ж, тоді посадка була небезпечна… для нас. Тільки для нас, адже СА-7922 безнадійно мертва планета. А ця зелена красуня… Тао Барое досліджував її чотириста років тому. Колиска розуму. За десять-п'ятнадцять тисячоліть її людство сягне у Простір.

Чотири секстильйони біліерг випромінювання Жовтої зорі щосекундно заповнювали порожнечу невпинним летом корпускул, шаленою хурделицею жорстких квантів, сплітаючи мережива інтерференції магнітних і гравітаційних полів. Корабель був чужий. Чорна, як сама міжзоряна порожнеча, нейтронітова оболонка корабля жадібно вбирала енергію, щоб потім чесно повернути її назад, у Простір, але вже в іншому місці та в інший час.

— Монографію Тао Барое знає кожен школяр, капітане. Примітивні мисливські й чабанські цивілізації… Гадаю, радіус безпосереднього руйнування не перевищуватиме трьох кілометрів.

— Не ухиляйтеся од відповіді, Аое. Ви розумієте, чим загрожує посадка на анігіляторах молодому людству Землі? Здається, саме так називає свою вітчизну одне з численних племен планети.

— Але ж ми не можемо чекати! Віддайте наказ, капітане. Час вигоїть цю невеличку подряпину.

З відстані ста п'ятдесяти мільйонів кілометрів Жовта зоря спрямувала на чужий зореліт пестливий подих світла й ворожу зливу жорсткої радіації — байдужий вогнепад ніжності та злості. Цей нестерпно сліпучий круг, маленький палаючий диск, трохи більший за півградуса кутового виміру, закликав і погрожував. Але на екранах корабля його зображення було м'яке і негрізне. Ще кілька екранів показували іграшковий зеленкуватий м'яч — третю планету, назва якої вимовлялася майже урочисто: Земля. І тепер їх, Сонце й Землю, можна бачити поруч, — дивна примха розумних створінь чужої цивілізації, що обігнала земну в розвиткові на сто галактичних хвилин. Ці хвилини дорівнювали тридцяти тисячам земних років.

— Ви кажете — час… Він наш спільний ворог. Він заліковує інколи невимірно глибші, жорстокіші рани. Або не гоїть дрібних. Подряпина, дрібниця — і розтягнута на тисячоліття агонія. В архівах Системи зберігаються кристали записів про долю Матолли — планети зеленого сонця з галактики М-33. Їм кілька мільйонів років, Аое! В той час наші волохаті пращури стрибали по деревах. Чи знаєте ви про існування цих кристалів?

— Буду радий дізнатися про них, капітане.

— Колись там вибухнув анігіляційний розвідник Системи. На Маттолі от-от мало народитися людство, розум. Такі ж, як і на нашій батьківщині. Але ця подряпина… Дрібниця — від безпосереднього опромінення загинули десятки тварин, мізерна частка багатющої фауни молодої планети. Найстрашніше, що кілька сот вижило. Цього вистачило, Аое. Ви ж розумієте — потужна радіація в районі катастрофи, стійкі мутації серед тих, хто пристосувався. Зміна спадково-генетичного коду вищих тварин — майбутніх людей, Аое! — і час. Тисячоліття. Незліченні покоління мутантів. Тепер там розгулюють двадцятитонні потвори з мікроскопічним мозком. Там немає людства…